Дуже дошкуляли ворожі напади селянину Кирилу Чорному із Улашківців. Трохи нажив статків, як бусурмани і худобу заберуть, і випотрошать засіки із зерном та пшеницею, і пустять із вогнем обійстя. Дякувати Богу, що душу живу ще вдається врятувати, ховаючись у зарослих урвищах. Так було не раз. Бо жив біля Чорного шляху.
Врешті-решт терпець йому увірвався, бо скільки можна те робити, що поганцям готувати ласу здобич. От і Чорний якось запряг коней, взяв на фіру свої нехитрі пожитки та й з жінкою і дітьми, їдучи польовою дорогою, перегодом спустився у заплаву Серету. Ніби попав у рай. Широка долина, яку дугою омивала ріка, чарувала зір незбагненною красою, дихала прохолодою і віщувала спокійний прилисток. Місцина була вкрита від Серету високою стіною очеретів густих очеретів, оточена з усіх боків горбами, як своєрідна пастка для чужинських супостатів.
Тут і загаздував Чорний. Із селянською натугою він викорчував прадавні дуби, збудував розкішну світлицю вікнами до сонця, засіяв ниву, завів товар і став поживати. Звісно, одній родині було сумно - і Чорний час від часу в Улашківці, то в Росохач, то в інші села навідувався обережно, щоб з ворогом не зіткнутись, який околицями шастав вовкулаком, запрошуючи уціліли господарів до себе у долину. Біля його садиби почали хутко виростати хати, як гриби після дощу. А як помер Чорний, люди назвали поселення на його честь Чортковом. Рід Чорного тягнеться аж до наших днів - не переводиться рід працьовитих і дбайливих українців.
| < Попередня | Наступна > |
|---|
