(башкирський поет)
Переклад Михайла ОНИСЬКІВА
Безшумне місто між зелених гір,
Багато неба над тобою, місто.
Чортків твоє наймення з давніх пір,
у тебе я ввійшов колись танкістом.
І тут зустрів двадцяту я весну
(Хоча три роки землю вже прасую).
І тільки вперше за усю війну
Збагнув, нарешті, істину просту я,
Що глибше треба бачить, глибше жить, —
Лиш в глибині таїться правди зав'язь.
Тоді поклявся я добро творить
І на поріг не підпускати заздрість,
Трудитися — щоб горами вергнуть,
Уникнуть ліні, блуду, суєслів'я.
Покіль живий — самим собою буть,
На щедрість — нею ж, на любов — любов'ю...
І ось тепер сюди я знов прибув.
Ясінь надворі, а в думках туманно:
Вогонь погас, та сірий попіл здув —
І знов горить моя наскрізна рана,
Тут, де спізнав страшний я смисл вогню,
Воскреснув світ, І я — його кровиця,
Й, здається, що закута у броню,
У панцернику юність моя мчиться.
Плита могильна,
Лиця друзів знов
Укотре вже перед! мною стали,
Кладу піони,
Ніби нашу кров, —
Живих і мертвих —
Пелюстки всотали.
Доріг минувших не забуть й на мить,
Мені ще сіять і збирати жниво.
Та тільки б так, щоб совість не згубить,
Вона таїть моєї клятви диво...
А над Чортковом дощ,
Весняний грім. Гроза.
Прощайте, місто, юність і дерева.
Хоча у мене й витримка сталева,
Та очі враз осяяла спьоза.
Багато неба над тобою, місто.
Чортків твоє наймення з давніх пір,
у тебе я ввійшов колись танкістом.
І тут зустрів двадцяту я весну
(Хоча три роки землю вже прасую).
І тільки вперше за усю війну
Збагнув, нарешті, істину просту я,
Що глибше треба бачить, глибше жить, —
Лиш в глибині таїться правди зав'язь.
Тоді поклявся я добро творить
І на поріг не підпускати заздрість,
Трудитися — щоб горами вергнуть,
Уникнуть ліні, блуду, суєслів'я.
Покіль живий — самим собою буть,
На щедрість — нею ж, на любов — любов'ю...
І ось тепер сюди я знов прибув.
Ясінь надворі, а в думках туманно:
Вогонь погас, та сірий попіл здув —
І знов горить моя наскрізна рана,
Тут, де спізнав страшний я смисл вогню,
Воскреснув світ, І я — його кровиця,
Й, здається, що закута у броню,
У панцернику юність моя мчиться.
Плита могильна,
Лиця друзів знов
Укотре вже перед! мною стали,
Кладу піони,
Ніби нашу кров, —
Живих і мертвих —
Пелюстки всотали.
Доріг минувших не забуть й на мить,
Мені ще сіять і збирати жниво.
Та тільки б так, щоб совість не згубить,
Вона таїть моєї клятви диво...
А над Чортковом дощ,
Весняний грім. Гроза.
Прощайте, місто, юність і дерева.
Хоча у мене й витримка сталева,
Та очі враз осяяла спьоза.
(«Вільне життя» №73(10455) за 15.04.1983)
| < Попередня | Наступна > |
|---|
