• І тільки вперше за усю війну
  Збагнув, нарешті, істину просту я,
  Що глибше треба бачить, глибше жить, —
  Лиш в глибині таїться правди зав'язь.
  Тоді поклявся я добро творить
  І на поріг не підпускати заздрість,
  Трудитися — щоб горами вергнуть,
  Уникнуть ліні, блуду, суєслів'я.
  Покіль живий — самим собою буть,
  На щедрість — нею ж, на любов — любов'ю...
  І ось тепер сюди я знов прибув.
  Ясінь надворі, а в думках туманно:
  Вогонь погас, та сірий попіл здув —
  І знов горить моя наскрізна рана,
  Тут, де спізнав страшний я смисл вогню,
  Воскреснув світ, І я — його кровиця,
  Й, здається, що закута у броню,
  У панцернику юність моя мчиться.
  Плита могильна,
  Лиця друзів знов
  Укотре вже перед! мною стали,
  Кладу піони,
  Ніби нашу кров, —
  Живих і мертвих —
  Пелюстки всотали.
  Доріг минувших не забуть й на мить,
  Мені ще сіять і збирати жниво.
  Та тільки б так, щоб совість не згубить,
  Вона таїть моєї клятви диво...
  А над Чортковом дощ,
  Весняний грім. Гроза.
  Прощайте, місто, юність і дерева.
  Хоча у мене й витримка сталева,
  Та очі враз осяяла спьоза.

(«Вільне життя» №73(10455) за 15.04.1983)