Значну частину в'язнів в цей період становили поляки та українці, поряд с росіянами, євреями та іншими народами що населяли край. Виконуючи вказівки партійного керівництва, із запланованими для кожної місцевості кількістю арештованих “ворогів радянської влади”, НКВС на допитах тортурами вимушувало увязнених підписувати вигадані ними стандартні протоколи «злочинної діяльності». У березні 1940 р. у в'язницях Західної України були засуджені до розстрілу 3435 політв'язнів, з них лише по Тернопільської області – 822, і серед них близько половини – з Чортківської в'язниці. Наступним об'єктом переслідувань стало патріотично-налагоджене селянство та інтелігенція. Репресивна діяльність зростала до червня 41 – го. Засуджених етапували через Тернопіль в Сибірські табори, вищу міру виконували на місці. В'язні, яким пощастило пережити всі муки і повернутися з Сибіру, розповідають про побут у в'язниці і методах ведення слідства. З підслідними поводилися жорстоко, створювали їм важкі умови. Годували переважно юшкою із смердючої риби з відходами муки або крупи, призначеними для худоби.

В кінці 1940 р. у в'язниці спалахнуло повстання. Про нього відомо мало що. Організатори – українець Футрік, поляки Бартошин і Чесик були розстріляні.

Мешканці міста мало знали про те, що відбувалося за стінами розташованої майже в центрі міста чотириповерхової в'язниці. Серед рядової обслуги були місцеві жителі, і те, що вони там бачили, змушувало їх зберігати таємницю, але дещо вже тоді ставало явним. По місту повзли чутки, що у в'язниці відбуваються страшні справи. Молодий енкавеесник Цисарев, визначений на проживання в будинок Софії Сеньків, інколи брав участь у в'язничних слідствах. Господиня одного дня чула, як він уві сні кричав «Дай ніж! Ріж груди!». Вранці запитала, що йому снилося. Відповів: «Робота».

Інший слідчий постійно приходив додому із слідами крові на одязі і просив господиню їх прати.

Поряд з в'язницею була українська гімназія. З приходом «старшого брата зі сходу» вікна храму науки, в'язниці, що виходять убік, наглухо забили і ретельно закрасили подвійні рами. Сусідні з в'язницею житлові будівлі, як завжди, очистили від місцевих жителів і заселили енкавеесниками і військовими.

Згідно документам, що зберігаються у Державному Архіві Російської Федерації, 10 червня 1941 року у Чортківській в'язниці, що вміщувала 275 місць, знаходилося 1292 в'язнів, в тому числі 461 засуджених. З 22 червня їх кількість значно виросла, проводилися додаткові облави і арешти «неблагонадійних». Почалося масове знищення політв'язнів, спочатку вже засуджених, потім – всіх «політичних». Тепер, до самого відступу «рад», у дворі цілодобово ревли двигуни тракторів, через які все одно було чути постріли з автоматів і кулеметів.

Студент педучилища Богдан Джумага вирішив перевірити страшні чутки, що поширювалися. Він непомітно підійшов до в'язниці з боку розташованої поруч будівлі суду і почув крики «Врятуйте, вбивають! Я не винна! Що ви робите? Бог вас покарає! Врятуйте!». Другий раз він узяв з собою для маскування м'яч і кинув його в зрушу комір. Забираючи м'яч під злі окрики охоронця, він крізь гуркіт моторів почув крики і стогони одночасно багатьох людей. Можна було розрізнити «Господи! Вбивають! Кати!».

Наказ про евакуацію особливо важливих підслідних, як і скрізь, виконувався погано. У спеціальних ешелонах, яких не вистачало, з Чорткова через Тернопіль були відправлені 94 з/к, з них 65 прибули у Верхнеуральськ. Ще 470 чортковських в'язнів, з 500 відправлених Київським ешелоном, прибули 16.07 41 в Чкалов. Останні «спади по 1 категорії» (розстріл).

2 липня, перед відступом, через відсутність вагонів, з Чорткова до Умані був відправлений пішохідний етап 954 з/к. Охорона – 56 наглядачів і піврота бійців батальйону буд. Мішки з хлібом і мукою в'язні несли на плечах. Жителі придорожніх сіл намагалися передавати воду, продукти, деякі за це були на місці розстріляні охороною. Під час бомбардування, по дорозі до Кам'янець-подільського, група ув'язнених намагалася бігти, і також була розстріляна. Добивали тих, що впали на дорозі, знесилені від голоду і тортур. По звіту НКВС, в дорозі розстріляні 123 людини, 20 липня етап прибув до Умані. З 64 з/к, засуджених за побутовими статтями, були звільнені, згідно наказу, лише 33, останніх - 31 поляка - залишили у в'язниці. По розпорядженню Військового прокурора фронту майора ГБ Ткаченко, в зв'язку наступом німців, 767 етапованих з Чорткова 27.07.41 були розстріляні і зариті у дворі Уманської в'язниці. У тому ж звіті, датованому 31.07.41, є фраза: «Весь надзирательский состав прибыл в Харьков. Ценности заключённых сданы в Харьковский Финотдел НКВД СССР».

Після приходу німців було проведено перезаховання жертв Уманської в'язниці. При цьому були повністю або частково пізнані по наявних в одязі документах близько 70 тіл в'язнів з Чорткова. Їх список був опублікований тоді в газеті «Краківські звістки». Тепер, на підставі досліджень архівних документів, преси, свідоцтв очевидців, Львівське суспільство «Пошук» відтворило список 798 жертв Чортковського етапу до Умані.

Те, що застали жителі, що увірвалися в будівлю в'язниці, що залишилася без охорони, в Чорткові, – важко піддається опису. Сліди тортур, виявлені на знівечених тілах, не відповідні до людського розуміння. Про це писали українські і польські окупаційні газети. У 90-і роки чортківський журналіст Андрій Базалінський зібрав і опублікував в статті «Банкет сатани» безліч свідоцтв жителів міста і навколишніх сіл про побачене. Неможливо без здригання читати їх спогаду. Неможливо без здригання читати їх спогадів. Наведемо лише декілька фактів. Гори понівечених тіл були скрізь - в камерах, в ямах підвалів, в трьох свіжозаритих траншеях у всю довжину двору, на 20-сантиметровій глибині. На поверхні траншеї кати встигли висадити квіти. У іншому кінці двору виявлені два схожих на шибениці стовпа з крюками і натягнутим дротом, а під ними - яма розміром 4х5 м. Останки, що витягують з неї, були сильно розкладені, їх налічили 63. Багато хто був зв'язаний дротом. У газеті «Тризуб» за 7.08.1941 р. надруковані свідоцтва про те, що цих в'язнів підвішували і вбивали електрострумом. У великій камері, призначеній для тортур, були виявлені знаряддя катування – пристосування для обшпарювання, випалювання, прилад для тортур електрострумом, ножиці, багато інших інструментів із слідами крові і волосся. Бризки крові і відбитки рук виднілися на стінах. Були там і крюки для підвішування тіл.

У багатьох камерах на закопчених стінах виднілися прощальні написи з іменами ув'язнених. У одній з камер було вбудовано декілька кліток-шаф. Замкнутий в такій клітці стоячи, в'язень не міг не лише сісти, але поворушитися. У іншій – прибиті до стіни дві розіпнуті жінки із слідами знущання. Ще в одній під купою тіл знайшли напівживого місцевого вчителя Віктора Паляницю.Він пролежав там три дні, без води і їжі, боячись поворушитися. Говорили, що вижили ще декілька чоловік, але відшукати їх тепер не вдалося. Одна з камер нижнього поверху була наповнена тілами живцем замурованих в'язнів. А посеред порожньої камери другого поверху виявили миску, 6 ложок і записку: «Ми відійшлі в небуття чи забуття, а ви залишаєтесь. Помстіться за нас!”

У траншеї, яку відкрили на другий день, декілька загиблих мали теплий гуцулський одяг, мабуть, арештовані давно і переведені з Карпат, більшість загиблих були жителями навколишніх сіл. Тепер вдалося відновити лише 12 імен пізнаних тоді жертв. Серед них – юна улюбленка міста, українська підпільниця Надя Юрчинська.

Перед самою втечею оперативники НКВС зробили ще один кривавий злочин: розгромили і підпалили домініканський монастир. Там загинули о. Х.Лонгава, ченці Р.Червінка і М. Іваничів. Тіла священиків і ченців А.Знаміровського, Я.Місюти, Ю.Шпірлака, А. Волковського були знайдені на березі річки.

Із самого початку витягувати і переносити тіла катованих у в'язниці нова окупаційна влада заставляла місцевих євреїв. Євреї були і в кадрах НКВС. Німці спеціально провокували населення, і інколи їм це вдавалося: збожеволівши від горя і жаху родичі загиблих місцями влаштовували розправи над нівчому не винними євреями, оскільки енкавеесники втекли з комуністами. Незабаром німці взялися за знищення євреїв, багато українських сімей їх ховали і рятували...

На третій день, побоюючись зараження, німці припинили доступ населення і наказали останки поховати. Добуті з ям і камер в'язниці неопізнані тіла складали у великі труни-пачки, по кілька в кожну, і грузили їх на підводи. Траурна процесія направлялася до церкви Покрови Божої Матері для здійснення християнського обряду, а потім - у зворотній бік, до міського цвинтаря по вул. Міцкевича. Там, за могилами Січових стрільців і польських легіонерів, ті ж євреї вирили величезну загальну могилу, в якій упокоїлися всі виявлені жертви. На освяченій могилі встановили хрест. Число жертв уточнити не вдається, воно коливається в різних джерелах від 500 до 800.

Післе повернення більшовиків відвідувати це місце і говорити про нього боялися. Тільки у роки демократизації почалося відновлення пам'яті і могили. Перша цивільна панахида на братській могилі була проведена суспільством „Меморіал” у 1989 році. Опісля була встановлена меморіальна дошка в сквері поряд з в'язницею і через декілька днів безкарно знищена. У 1991 р. католицька община міста, за сприяння міської влади, зробила перезахоронення священиків-домініканців. Щорічно на місці масового поховання проводяться богослужіння і мітинги пам'яті жертв комуністичного терору. Офіційного документального дослідження цього злочину до цих пір організувати не вдається, як і в більшості інших пост-комуністичних місцевостях. Але жителі Чорткова не забувають: не назване, не засуджене зло має здатність повертатися, в старих і нових формах. Вони продовжують боротися за відновлення правди і справедливості.