Urodzony 10 VIII 1928 r w Czortkowie w rodzinie notariusza Zdzislawa Janickiego. Jego dziadek byl wlascicielem kina „Uciecha” mieszczacego sie w budynku czortkowskiego hotelu Bristol.

Lata chlopiece i mlodosc spedził we Lwowie, na Lyczakowie w rodzinnej kamienicy pod numerem 84a. Tu uczeszczal do szkoły (VI Gimnazjum Meskie im. Stanislawa Staszica, przy ul. Lyczakowskiej 37) razem ze znanym pozniej dyrygentem Stanislawem Skrowaczewskim, spiewakiem operowym Andrzejem Hiolskim, architektem Witoldem Szolginia, aktorem Ryszardem Pietruskim, pisarzem Adamem Hollankiem i Irena Dziedzic – pozniejszą dziennikarka Telewizji Polskiej. Po wojnie wyjechał na Zachód.

4 березня у академдрамтеатрі ім. Т.Шевченка відбулося ювілейне шоу «Тернопільська панна 2008». Конкурс проходив під патронатом Тернопільського міського голови Романа Заставного. Засновником, директором і режисером – постановником шоу виступив президент Асоціації конкурсів краси, конкурсів та шоу програм «Панна України» - Борис Маланюк.

” НЕ ЛЮБЛЮ, КОЛИ КАЖУТЬ НЕПРАВДУ...”

DatsoPic 1.2 © 2007 by Andrey DatsoЩе споконвіків у різних цивілізаціях професія вчителя поряд із медициною важалися найосновнішими професіями. І не даремно, адже медицина - дає нам життя в фізичному сенсі, а освіта - в духовному, розумовому. І без цього не може жити ніхто. Освіта та виховання відіграють основну роль у формуванні людини як особистості. Знання - це сила, яка відкриває перед нами багато можливостей. І чим їх більше, тим більше їх у нас є.

''В моєму усміху гроза вам і не сниться...''

Андрій Всеволодович Базалінський, мабуть, відомий кожному другому мешканцю району. Він не має ні звань, ні приналежності до творчих спілок, проте є відомим в краї краєзнавцем, дослідником, і я б сказала, хорошим поетом.

Євген Баран - непересічна особистість. Він - відомий літературний критик. Його становлення як літератора-науковця крокувало географічно від Львова до Криму, від Криму до Києва, від Києва до Івано-Франківська, черпаючи у кожному виші, у кожному регіоні щось особливе. Тепер він доцент кафедри української літератури у Прикарпатському університету ім.В.Стефаника.

„Все, що було найкраще в Криму, я звідти вивіз", - каже так про свою дружину Марію Євген. І зізнається, що вона тепер ще більший націоналіст, аніж він. Очевидно жартує. Але безмежно любить своїх ще малолітніх сина і доньку. А ще, він любить Україну, тому леліє її творчий потенціал, аби піднести свою державу на вищий щабель визнання.

- Пане Євгене, ви дуже часто приїжджаєте до Чорткова з місією впровадження новинок літератури для широкого загалу читачів. І хоч ви проживаєте у Івано-Франківську, вас не вважають у Чорткові чужою людиною. Привідкрийте, будь ласка, цю таємницю, звідки походить ваше коріння?

- Дякую, за запитання. По-перше, на жаль, не так часто приїжджаю на Чортківщину, як би того хотілося. А, по-друге, можливо мене в Чорткові не вважають чужою людиною, але я не думаю, що вважають цілком своїм: свій серед чужих, чужий серед своїх. Як це завжди трапляється.

А приїжджаю сюди з простої причини - я сам походжу із села Джурин Чортківського району, мої батьки також звідси - батько Михайло був родом із Палашівки, на жаль уже покійний, а мама - з Джурина, за фахом - вчитель української мови і літератури. Мене часто запитують, як довго пропагую українське слово, то я все кажу, що наш родинний стаж, коли брати від мами, нараховує більше 60-ти років. У 1948 році мама закінчила Чортківське педагогічне училище. Зовуть мою маму Михайлина Іванівна Баран (з дому Братків). Вона впродовж сорока років працювала сільською вчителькою у Слобідці Джуринській, Палашівці, Полівцях, Базарі. Упродовж останніх 20 років працювала у Джуринській загальноосвітній школі, де й живе донині. Тому я завжди приїжджаю у гості до мами.

А саме до Чорткова приїжджаю тому, що маю тут доброго приятеля, випускника Джуринської школи, якого навчала моя мама, Володю Погорецького. Володя в Чорткові впродовж літ працював журналістом районної газети. На жаль, зараз так сталося, що він «на вільних хлібах». І мені дивно, що ваша влада не проявляє жодного інтересу до його творчої долі. А з другого боку - у нас так складається, що влада, яка у нас є, - це завжди не наша влада, для творчих людей. Володя відомий тим, що він редагує журнал «Золота Пектораль», у якому є основним засновником та організатором, а я йому допомагаю, так би мовити, літературним авторитетом, він вважає, що це так є. І власне, з цього приводу ми якраз тут і збираємося. Ось уже три роки, як існує наша співпраця. У січні три роки тому ми зустрілися, а уже 21 листопада вийшло перше число журналу «Пектораль».

Коли відверто, Чортків завжди був моїм рідним містом. Тут жили і працювали мої близькі родичі. Є двоюрідна сестра по маминій лінії Ярослава (з дому Братків), яка працює в садочку і є мій стрий по татовій лінії Мартин Чикалюк, колишній директор школи, є лікар - Мирослав Цепенда. Тобто, це те родинне коло, яке мене в`язало і в`яже із вашим містом.

- Недавно вийшла книжка про ваш родовід...

- Точніше - про родину Цепендів. Знаєте, це досить унікальна книга, ініціатором і упорядником її є лікар за фахом Оксана Марущак з Чорткова, яка походить з родини Цепендів по материній лінії і пройнялася ідеєю відтворити родове дерево. А ще, тут докладається те, що наш пращур Семеон Савросевич був у першій половині ХІХ століття парохом, і збереглася його могила у Джурині. І в документах Станіславської єпархії є підтверджуючі факти «а від його доньки, яка вийшла заміж за прибульця, якого в селі прозвали „Цепендою", бо він любив чосто повторювати таке прислів`я: „Мать вашу цепендувала!..", і Марії Саврасевич пішло прізвище Цепендів і розрослося це родове дерево. Тепер дуже багато є наших Цепендів - від Америки до Ізраїлю, від Аляски до Північного Полюсу. І пішов рід Цепендів... Власне, вона зібрала усі відомості і фотографії. Пані Оксана зробила велику роботу і вона молодчина за те, що, принаймні, взялася за цю роботу, довела її до певного логічного завершення.

- Вас вважають другим редактором журналу „Золота Пектораль". Як ви себе у цьому оцінюєте?

- Я вважаю, що робить той, хто робить на місці. Це - важлива робота Володі Погорецького. Він є промоутером журналу. Це - його дітище. Коли ми з ним зустрілися, він не знав з чого почати і як. Підійшов до мене і каже: „Євгене, давай щось будемо робити". Я йому кинув ідею: ось було би добре створити літературний журнал. Тепер Володимир шукає гроші на видання, йому допомагали Ігор Ольшаковський та Олександр Стадник. На перше число журналу, як мені відомо, трішки допоміг міський голова, а пізніше якось усунувся від цього. Мені дивно, що наші люди, які себе називають патріотами, якось не можуть зрозуміти, що український простір - це не тільки економіка, але й наша культура, яка, на жаль, також у великому занепаді. І коли ми не будемо відновлювати свій український простір постійно, наголошую, крок за кроком пропагуючи, то не зможемо досягнути духовних і моральних вершин. Бо що таке культура? Це складова традицій, обличчя нації. Якщо культура передається, то вона і втрачається. А ми сьогодні не вміємо її передавати і вона може втратитися. Інакше цей простір буде завойований кимось іншим, бо виживає сильніший. Тому нам усім, і особливо письменникам, треба більше контактувати, і не просто контактувати, а зібратися разом спілкам журналістів і літераторів та утворити спільне товариство літераторів і журналістів, і крок за кроком говорити про вагомі теми української літератури, популяризувати отой український простір, розуміння, усвідомлення якого у людей, які є при владі, чомусь сьогодні губиться. Вони завжди кажуть, що на це немає грошей. Я розумію, що, можливо, тих грошей немає і при такому ставленні їх не буде ніколи, але тоді й не буде культури. А коли буде цей будинок добрий, і буде у нього добрий фундамент та добрі стіни, та коли там не буде сонця, то він розсиплеться.

- Тут, мабуть, доречна притча, яку ви якось сказали про вагомість часу.

- Так. Є така притча, я її нагадаю, можливо наша чортківська влада любить виховуватися на притчах.

Сатана навчав своїх синів, чим спокушати людей. Один нечистий сказав, що він скаже людям, що немає Бога. Сатана відповів: „Ти не здивуєш цим, бо одні з людей є віруючими, інші - невіруючими". Другий нечистий мовив: „Я їм скажу, що немає пекла". Сатана відповів: „Ти їх цим не здивуєш, бо люди живуть у пеклі". А третій каже: „Я їх спокушу тим, що скажу: „Часу у нас багато! Не треба поспішати!..".

Так ось, ми чи наша влада, не тільки чортківська, але й всеукраїнська, на жаль, живемо спокушені оцим третім варіантом, бо думаємо, що часу у нас достатньо. А часу завжди є стільки скільки його треба для реалізації певної мети. Тобто, усе в житті треба робити вчасно, в тому числі вчасно підтримувати ті культурні явища, які так чи інакше цементують наші цінності. Бо що таке культура? Це цемент, фундамент нації. Не економіка, бо це вже будівля, на якій ми вибудовуємо свої матеріальні блага, а культурна база - основна. Коли у нас немає культури, то про що ми можемо говорити?.. Ось, подивіться за вікном, скільки стоїть будинків, хіба вони живі? Розумієте?..

Є така притча про одного молодого чоловіка, котрому набрид його старий хороший батько і він вирішив його вигнати в стодолу, щоб старий там жив і не заважав йому, бо батько часто човгав по хаті і не роззувався, смітив.

Нарешті під час святої вечері цей молодий чоловік каже до свого малого сина: „Віднеси дідові ряднину, нехай він нею там в стодолі накриється". А його син почав рвати цю ряднину надвоє. Молодий чоловік каже до свого сина: „Чому ти її рвеш?!". А його малий син відповідає: «Коли я виросту, ти також будеш у стодолі, друга частина ряднини, то для тебе». І тоді, нарешті, чоловік усе зрозумів. Пішов до стодоли і забрав свого батька до хати.

Тому нам усім уже сьогодні треба думати, хто нас потім виведе з хати у стодолу і дасть ту половину ряднини, якою ми будемо прикриватися усе життя.

- Ми зараз спостерігаємо, що культура для нас бачиться лише у виступах аматорів на сцені будинків культури.

- Я завжди говорив: чому культура у нас зводиться до етнографічного концерту. Даруйте, я нічого не маю проти етнографії. Це - складова. Просто вона швидше приносить дивіденди, бо на сцені виступили, ми раз-два - пройнялися виступами, заплескали, а ще як заспівали «Ще не вмерла Україна», «Заповіт», які так часто виконуємо... Ми, особливо галичани, так часто встаємо при виконанні цих творів на концертах, так багато відчуваємо патріотичного запалу і так мало хочемо щось зробити конкретно для тієї України. На жаль це є. І це той результат, який уже сьогодні ми з гіркотою відчуваємо, у якій ситуації опинилися. І коли ми не змінемося, в тому числі Галичина, яка завжди хвалилася, що вона є п`ємнонтом українства, то залишиться те, що залишиться - українці із нації домінуючої перетворяться на нацменшину на своїй рідній землі. А у цьому будуть винні ті люди, які рвуться до влади і не думають про завтрашній день.

- Євгене, ви уже захистили докторську?

- Поки що ні. Я лише закінчив докторатуру. А докторської ще не захистив. Цьогоріч хочу видати монографію. Я займаюся розвитком української літератури після 1991 року.

- Себто, сучасної літератури?

- Це вже й не така сучасна література. Минуло майже 20 років. Нам чомусь здається, що 20 років це мало, бо це відбувалося на наших очах, ніби вчора. Знаєте, то так само, як у мене помер дідусь сорок літ тому, і я все кажу: «ніби вчора». Розумієте? (сміється). Сучасна література це уже щось інше. А 1991 рік - то вже історія, бо належить до ХХ століття. Ми живемо уже десять літ у ХХІ столітті. А повинні зрозуміти, що час змінюється швидко і те, що було вчора нашим сьогоденням, - сьогодні уже складова історії.

- Що змінилося у сучасній літературі від «вчора» до «сьогодні»?

- Українська ситуація хитра тим, що у нас майже нічого не змінюється, або як змінюється, то, чомусь, на гірше.

Ми завжди, коли зустрічаємося, кажемо: «Добрий день». І щодня - «Добрий день». Йдемо, стаємо на граблі, вони нам б`ють у чоло, а ми й далі кажемо: «Добрий день».

А ось євреї, як вітаються один з одним, кажуть: «Доброго завтра». І ще один момент, - у Івана Ольбрахта, чеського письменника європейського походження, в одному з романів батько вчить сина, каже: «Бідна людина - мертва людина». А Україна - бідна... Другий доказ - руки нічого зроблять - робить голова. А ми все чомусь - руками, руками... Коли ж ми почнемо думати головою?!.

- Ви відомий літературний критик на усьому українському просторі. Скажіть, будь ласка, рецензії, критичні аналізи на чиї твори, з відомих людей, ви писали?

- Я усім кажу, як дасть Бог, доживу, то наступного року мені буде 50. Але не ми старіємося, то нас старять ті діти, які йдуть за нами і думають, що ми - старі. Але вони не думають про те, що за ними йдуть інші... Тобто, старіємося не ми - нас старять. Але я веду до того, що мій досвід має 40 років. Я прочитав за своє життя близько 10 тисяч книг. Про тисячі книг, авторів написав. Середньостатистичний читач - це той, хто читає 20 книжок на рік. У мене було, що я читав до трьохсот книг на рік. Це я не рахую збірок поезій, брошур, статтей, рецензій. Тобто - це великий шмат роботи.

Я писав про багатьох письменників: про Олеся Гончара, Павла Загребельного. Останній перед смертю написав мені листа, досить хорошого, як на мене, я його опублікував у журналі «Золота Пектораль». Це щодо письменників старшого покоління.

З молодшого покоління - я писав про Любов Голоту (Київ), мав інтерв`ю із Шевченківськими лауреатами - Романом Іваничуком, Михайлиною Коцюбинською, Володимиром Базилевським, Леонідом Талалаєм, Дмитром Кремінем, Василем Слапчуком і з цілим рядом інших авторів.

- Які творчі уми із Західної України ви виділяєте, щоб  читач звернув на них особливу увагу?

- На Тернопільщині варто звернути увагу на літераторів - гумориста Богдана Бастюка, автора „Денників", Петра Сороку, прекрасного лірика Бориса Шавурського, у доброго поета виріс Володя Погорецький, добрий поет і непоганий перекладач - Йосип Свіжак з Чорткова, Василь Махно (родом з Чортківщини), який живе у Нью-Йорку, Нестор Чир (родом з Полівців), живе на Івано-Франківщині.

На Прикарпатті цьогоріч ми маємо свого Шевченківського лауреата Михайла  Андрусяки: „Брати грому", „Брати вогню", „Брати просторівці" - це три томи про УПА, документально зафіксовані, автор дав можливість цим героям розповідати про себе. Відомі - Юрій Андрухович, Степан Процюк, Тарас Прохасько і багато інших талантів.

- Себто, ми маємо у кого вчитися.

- Маємо... Лише треба навчитися це ловити. Ви можете прочитати якусь одноденку і тішитися, а можете прочитати щось таке, до чого завжди вартує повернутися.

Я хочу бачити своїх земляків такими, які шанують свою літературу і культуру. Лише так ми буджемо сильними.

Володимир Кіндратович Барицький є надзвичайно скромною людиною. Він - мешканець Чорткова, за фахом - вчитель із 40-річним стажем. Впродовж восьми років очолював товариство „Меморіал", є почесним донором України (близько 54 рази здавав власну кров, рятуючи життя людям).

- Володимире Кіндратовичу, розкажіть, де ви народилися?

- Моя мати Стефанія була зв`язковою УПА. Їх у сім`ї було дванадцятеро. У матері був брат-близнюк Стефан. Він також служив в УПА у Бистрого і мав кличку „Миткий". Мою матір схопили енкаведити і на 10 років ув`язнили, а брат Стефан загинув у Лосячі Бучацького району.

Я народився в тюрмі. Але у мене є два свідоцтва про народження. Як так склалося, я розповім далі. У моєму свідоцтві про народження з місця ув`язнення матері написано, що я народився у 1950 році у Кировській області, поштове відділенні № 4, Кайського району. У свідоцтві маму записали як росіянку, хоча вона була українкою. Їм потрібно було ж за рахунок чогось збільшувати кількість російської нації. Батька тут не вказано, тому що їх не хотіли у тюрмі розписувати.

Батько - Кіндрат Гончар, родом із Черкаської області, Городищицького району, село Городище. Склалоя так, що він вийшов із тюрми раніше за маму і поїхав в Донецьк, де був бригадиром шахти. Коли ми з мамою уже приїхали до Мухавки Чортківського району, сестра батька, яка працювала вчителькою не раз просила, щоб ми приїхали на Східну Україну до них і можливо маму влаштували б десь на шахтах. Поки мама роздумувала, на шахті стався інцидент і батько загинув. Тоді їхати уже не було до кого.

Мама розповідала, що мій батько був дуже розумною людиною, знав багато мов: англійську, німецьку, французьку, українську і польську. Він працював на німецькій стороні, хоча насправді - на радянську армію. Але за часів Сталіна всяке бувало, то людина була вигідна, а потім уже ні, й засуджували. У таборі батько, як розумна людина, керував пекарнею.

А друге свідоцтво мені зробили уже в рідному селі мами Мухавці Чортківського району, куди ми приїхали після ув`язнення, що я ніби-то народився у селі Мухавка. Мені запропонував це зробити тодішній сільський голова Гальчак, аби до мене не виникало запитань у майбутньому. Спочатку, коли я вчився в школі у мене не вимагали цього документа, а ось, коли я вже поступив у Заліщицький сільськогосподарський технікум, мені пригодилося моє друге свідоцтво, і, відповідно, було уже легше вчитися, тому що ні у кого не виникало ніяких підозр.

- Скільки років було вашій мамі, коли її ув`язнили?

- Їй тоді було 24 роки, а народила вона мене у 28 років, у тюрмі. До півроку маму до мене ще пускали. Три місяці вона мене годувала груддю і заодно працювала прибиральницею у лікарні. Мама мала мене нагодувати, а потім усе помити, навети порядок у лікарні. Там було багато жінок, які, доглядаючи своїх дітей, ще працювали прибиральницями. Як минуло півроку її забрали на лісоповал, а мене ще тримали у лікарні. Маму пускали щочотири години годувати свою дитину. Коли мені виповнився рік, мене забрали у яслі. Маму тоді вже пропускали лише два рази на тиждень. А у два роки мене забрали до дитячого притулку і більше мама мене уже не бачила, допоки не звільнилася. Так ми не бачилися чотири роки. У притулку я сидів так само, як у тюрмі.

- Ви пам`ятаєте дітей із дитячого будинку?

- Там були діти політв`язнів різної національності: латиші, казахи, українці, узбеки тощо. Вони були різні, здебільшого спокійні, а я - дуже швидкий, маленький і світленький. У мене на п`яті була родима пляма, по якій згодом мене мати і впізнала. Я тоді ще був маленький, тому табір і дітей не дуже пам`ятаю, але добре пам`ятаю виховательку Марію Олексіївну. Вона була мені за матір, завжди тримала мене за руку, щоб я десь не поліз і щось собі не виробив.

- Володимире Кіндратовичу, ви пам`ятаєте першу зустріч з мамою, коли вона вас забирала з дитбудинку, адже до того ви не бачилися чотири роки?

- Розумієте, перша наша зустріч, то був суцільний плач. Я не хотів йти до мами, бо не знав її. Я кричав до неї, що „Ти не моя мама! Нащо ти мене забираєш?". У Москві їй навіть помагали самі росіяни ловити мене, тому що я втікав. Тих чотири роки, коли ми не бачилися, далися взнаки. Два роки вона до мене приходила раз на місяць, але я був малий і ще не розумів, що то моя мама. Для мене „мама", то була Марія Олексіївна, бо вона завжди була зі мною. Вже тут у Мухавці, коли ми сюди приїхали, за певний час я побачив, що моя мати хоче мені лише добра, любить мене і потроху вбувся.

- А скільки років відсиділа ваша мати у тюрмі?

- Я точно не пам`ятаю, приблизно 9 років 8 місяців, бо у 1955 році помер Сталін і мати попала під амністію. Їй ще залишалося пару місяців до завершення терміну, але оскільки у неї була дитина, то її відпустили раніше. Після звільнення ми приїхали сюди у мамине рідне село Мухавку. Зазвичай колишніх політв`язнів не пускали додому на Західну Україну, а давали на поселення до Росії або на Східну Україну. Українці практично підняли цілий Сибір. Але матері дозволили поїхати додому заради дитини.

Їхали ми довго, два тижні потягом: до Москви, потім - до Києва, а так до Тернополя і звідти на станцію „Ягільниця". Спочатку ми зупинилися у Нагірянці, де жила сестра моєї мами. Пам`ятаю, у їхньому будинку було дві кімнати і одна сім`я жила у одній кімнаті, а в іншій - друга. Вони тоді топили в хаті соломою і так накурили, що нічого не було видно. Я тоді розмовляв на російській мові і казав мамі: „Куда ты меня привезла? Здесь ничего не видно, только дым и дым. Я такого не видел еще никогда!" (сміється).

Потім ми приїхали до маминої сестри Марії до Мухавки. Там в одній хаті також жили дві сім`ї. Іноді кажуть, що зараз важко жити, а в ті часи було набагато гірше. Пам`ятаю, тоді був ще живий мамин батько Семен Прокопович. Їх разом з бабкою вивезли на поселення. Бабуся там і померла. Початку ми жили троє разом з маминою сестрою із чоловіком. То у мене було дві мами. Моїй мамі доводилося тяжко працювати на колгоспі зранку до вечора копачем, вночі руками грузити буряки тощо. Приходячи зі школи, я йшов допомагати: мама накопає картоплі, а я повинен був визбирати. То були важкі часи, електрики не було, доводилося вчитися при газовій лампі.

Після загибелі батька мама так і залишилася одна, хоча була ще молодою. Її неодноразово просили заміж, але вона не хотіла. Мабуть через мене.

- Коли ви приїхали, розмовляли російською мовою, а діти в селі з вас не підсмішковувалися?

- Можливо щось було, але все погане з часом забувається. Я тоді ще був дитиною. У школі ніхто мені нічого такого не говорив, певно на вулиці діти часом дражнили „москалем"...

Мені найбільше запам`ятався один випадок. Якось їхав чоловік фірою, а за нею біг маленький коник. Коли я його побачив, побіг за ним і кричав: „Жеребенок!". А лоша копнуло мене в ногу і розбило коліно. З того часу я вже знав, що по-українськи то „коник" (сміється). Та мала дитина дуже скоро вивчає мову і уже через півроку я розмовляв українською, та ще й так заповзято із западенським акцентом.

- Чи не було у селі таких, хто б дорікав вашій матері, що вона - ворог народу, була у тюрмі?

- Окремі люди може щось і казали, адже усі різні, а в ті часи активно працювала радянська пропаганда. Пригадую, коли я зробив свідоцтво про народження, що я народився у Мухавці, мене вже ніхто не чіпав. Навіть, коли я навчався у Чернівецькому університеті. Знаєте, кажуть, що Львівський університет більше націоналістичний, а мені здається, що навпаки, - Чернівецький. Звісно, що пізніше уже через органи КДБ знали, що я народився у тюрмі. Натякали, але ніхто мене не чіпав. Можливо тільки іноді споглядали коса, щоб я бува не пропагував якоїсь антирадянської пропаганди. Та я вів себе смирно, не хотів, щоб через мене хтось постраждав. Та й мати мені тоді нічого не розказувала, боялася, лише за часи незалежності України вона розповіла усе, як було.

Мама померла у 1997 році, ще застала незалежну Україну.

- Володимире Кіндратовичу, як ваша мама зустріла незалежність України?

- Дуже радісно. Мама приїхала з тюрми уже інвалідом другої групи, мала проблеми з серцем і тиском, мусила важко працювати у колгоспі, але як подивилася на той бардак, який посипався згодом, казала, що сюди треба Степана Бандери.

Зараз люди часто скаржаться, що нам погано жити, але, повірте, раніше було гірше. Люди хочуть, щоб уже моментально був рай, але це не можливо, адже той безпорядок, який у нас твориться зараз був уже давно. Це наслідки.

- Розкажіть детальніше про себе.

- У 1966 році, закінчивши школу, я поступив до Заліщицького сільськогосподарського технікуму. По закінченні його деякий час роботи не мав і пішов на цегельний завод, а потім працював головним садоводом у колгоспі. Я ще й досі вдома у Мухавці маю власний сад, який часом у вільний час доглядаю.

У 1972 році поступив у Чернівецький університет ім.Федьковича на біологічний факультет, який закінчив у 1978 році. Будучи уже на третьому курсі університету, працював у школі: у Зборівському районі, Чернівецькій області, півроку викладав у селі Угринь, потім - Кривенькому на Чортківщині. Я був вчителем біології та хімії. Мені завжди легко давалися математичні науки, тому я усе, що почув на уроці, дуже добре схоплював. А ось з мовами у мене йшло не дуже, тому що там треба було більше почитати. Але, коли я поступив до технікуму, мене вчила українську і російську мову Ольга Архипівна, вона мене добре підтягнула, завдяки їй я міг вступити до університету.

Впродовж дев`яти років я працював завфільмотекою, яка раніше знаходилася у школі № 2 в Чорткові, а потім її перенесли до станції юних техніків. Коли фільмотеку розформували, пішов на роботу викладачем художнього моделювання у станції юних техніків. Моя мати завжди любила робити квіти і навчила мене це робити. А так як я добре знаю креслення, математику і фізику, то мені легко було навчитися моделювання. Практично я можу зробити усе, аби тільки мати креслення.

- Ви виставляєте свої роботи?

- Так, ми виставляємо наші роботи в Тернополі, а вже з області кращі роботи відправляють до Києва. Ми займали третє місце в області, мої учні нагороджені грамотами: О.Ревуцька, О.Мерена, І.Пандрак, Криса тощо.

- Володимире Кіндратовичу, ви давно займаєтеся художнім моделювання? Як так сталося, що будучи вчителем хімії та біології ви стали займатися цим?

- Художнім моделювання я займаюся уже 15 років. Чому змінив напрям? Тому що зараз у кожній школі біологів і хіміків, хоч „греблю гати", годин немає. А так як я добре знаю креслення, мені запропонували піти сюди і я погодився. Зараз у нас з учнями дуже популярним стало митсецтво орігамі - це японське мистецтво складання фігур з паперу. Орігамі я вже займаюся три роки.

- Скільки у вас є учнів?

- Всього учнів у перший рік повинно бути 15 осіб, а другий - 12. Але діти зараз більше хочуть ходити на комп`ютери, картенги.

- Володимире Кіндратовичу, наше інтерв`ю вийде напередодні 28 листопада, коли вшановується пам`ять жертв політичних репресії та Голодомору. Що б ви хотіли побажати людям?

- Хочу побажати, щоб дітям репресованих дали таки реабілітацію, аби до пенсії давали 20 відсотків добавки, аби держава думала про тих людей, помагала їм. Зараз Тернопільська обласна рада підняла питання дітей репресованих, народжених у тюрмі. Хотілося б, аби це був не просто збір списків, а конкретна підтримка й допомога. Адже, фактично, ми народилися засудженими. Хоч ми, діти, цього не розуміли, але життя потавило на нас своє тавро. Із цим треба було жити.

А ще мені дуже хочеться, щоб Україна нарешті вийшла із тієї кабали у якій вона знаходиться сьогодні. На мою думку, усі наші негаразди через те, що у нашій країні як у зверхніх ешалонах влади, так і у нижніх - страшна мафія. Ми, люди, не повинні стояти осторонь. У нас, українців, якось так склалося, що один виступає, а другий сміється з нього з-за кутка. Поки не буде єдноті і любові між нами, поки ми не поборемо усі злочинні зв`язки влади, годі й чекати змін на краще.

Безперечно, ми всі творимо роман свого життя. Він може бути зовсім бездарним, якщо невідомо з якої причини нудити світом, заздрити тим, хто має більше везіння, талану, визнання, або ж пасивно чекати, коли щасливий випадок приспонукає сонячні промені виткати-виписати-вималювати акорди світлого неба над головою. Життя можна проциндрити, постійно женучись за втіхами та матеріальними благами, відкладаючи на потім такі буденні речі, як спілкування з цікавими людьми, друзями, однодумцями, не бачити довкіл себе жадливого світанкового марева, веселкового білодення, яркого і буйного зореквіту. І за будь-якої долі той життєвий роман може виявитися талановитим, якщо людина вміє сприймати труднощі як повітря, щоб на нього зіперлися крила душі, нарощуючи м`язи, й цінувати прості приводи для щастя.

Сьогодні гостем нашої рубрики є жінка, котра живе питаннями екології уже багато літ. А звуть її Наталія Богданець. Вдома виховує двох дітей - Олю і Антона та чоловіка, відомого на наших теренах фотографа, котрий стояв біля витоків нашої газети, - Валерія Гонтаря.

Усе більш вживаний в царині мистецтва вислів «Зірки, що не гаснуть». До сонму постатей, позначених виключною міткою, належать батько й донька з відомим в українських мистецьких колах, справді незабутнім прізвищем - Боднаруки.