Ім`я її Павліна. У дорадянські часи на наших теренах воно було достатньо поширеним. Наша Павліна, розмову з якою ми запланували у передчасні Дня вшанування верховних апостолів Петра і Павла, родом із села Капустинці Чортківського району. А прізвище у неї досить екзотичне - Беноні. Адже у її батька італійське коріння.Доля була для неї немилосердною, сповненою боротьби за права і свободу України. Але навіть у лабіринтах випробування допитами, сталінськими таборами, а пізніше цілої низки життєвих негараздів, де навіть ближче до схилу літ залишалася без засобів до існування, де підступна онкологічна недуга - вона вистояла і продовжує нести слово свободи і правди про героїчні і тяжкі роки, які випали на долю лицарям звитяги за національну свідому і вільну Україну. У свої 85 літ вона не може не захоплювати - її лаконічні дотепи з приводу життєвих колізій, влучна іронія над своїми недугами - то вияв по-справжньому сильної і непересічної особистості. Про неї кажуть Павліна Беноні - "сплав Гарібальді і Бандери". І цю марку вона несе достойно. Сьогодні, проживаючи у Празі, вона й надалі активна учасниця усіх заходів, що проводять "Союз українок" Праги та світова федерація українських жіночих організацій (СФУЖО), виступає на телебаченні, перед гімназистами Праги і, коли приїжджає в рідну Україну, не може не відповідати своїй сутності - постійному рухові, спілкуванню. І ось у ці дні пані Павліна Беноні - живий свідок історії, побувала на рідній Чортківщині, зустрічалася з багатьма патріотично натхненними людьми, живила своїми знаннями, своєю пам`яттю, ділилася спогадами, щоб все це залишити нам у спадок. За цей час нам з Панею Павліною пощастило двічі довгенько порозмовляти. Від цього спілкування в моїй душі засіялася приємна насолода і бажання бути схожою на неї, бути як вона - як Павліна Беноні. Так-так, закоханість у неї є. А хіба могло бути по-іншому?.. - Пані Павліно, ваша освіченість і природний розум вражають, то ж якими були перші кроки ваших університетів? - У моєму рідному селі Капустинці до того часу, як прийшли совіти, при читальні "Просвіти" діяли товариства "Сільський господар", "Союз Українок", для молоді -"Луг". У неділю та свята люди зранку йшли до церкви, а по обіді сходилися до читальні. Селяни обговорювали свої справи, читали часописи "Золотий колос", "Сільський господар", християнське видання "Місіонар", газети "Діло", "Правда", а для дітей були "Дзвіночок", "Наш приятель". Часто до наших жінок з Чорткова приїжджала представниця, яка розповідала про нашу історію, вчила виховувати дітей, готувати їжу, випікати солодощі. Тоді на Чортківщини головою "Союзу Українок" була Надія Юрчинська, яку у 1941 році більшовики закатували в чортківській тюрмі. Для молоді в селі діяв театральний гурток. Загалом люди були досить активними, усім цікавилися, вчили дітей любити Бога, Батьківщину, поважати старших. П`яниць у селі не було. Оскільки у нас вдома було багато книжок, то і я люблю читати. Читала я польською і українською мовами. Часто залишалася після уроків в школі під приводом, щоб піднести клясу. А тим часом нишком витягувала з шафи книжки, які не дозволялося брати. Так я читала Т. Шевченка, Лесю Українку, М. Коцюбинського, В. Стефаника, С. Руданського. З дитячих літ у мою душу запало зерно, яке вкоренилося і проростає в мені донині. А так як я не мала можливості вчитися далі, а завжди цікавилася наукою, то не читала звичайних романів, бо вважала, що то все видумане, а старалася читати історію, географію, книжки про природу (і до цього часу люблю дивитися по телебаченні пізнавальні телепередачі) і ряд інших книг, які могли збагатити мої знання і пізнання. Життя мене навчило приглядатися до людей, робити висновки, що вийде з одного чи другого, як минуть роки. Приміром, як ти зробиш добро - то що тобі добро дасть, а якщо зло - то що дасть зло... А висновок такий - що посієш, те й пожнеш. В житті нічого не проходить непоміченим, нічого не буває намарно. - Пригадуєте, як прийшли у ваше село "визволителі"? - Так. Це був 1939-й рік. Люди не могли зрозуміти, що відбувається. Вони стривожено дивилися на дуже бідно вбраних радянських солдатів, які розповідали, як вони добре і багато живуть в колгоспах. А потім ми були свідками жорстокості, непередбачуваності, ворожості влади, представники якої біля церкви говорили: "Гдє ваш поп? Єго надо повесить!", "Бога нет і не будет, а с церкви зделаете клуб, будете танцевать". На господарів були накладені величезні податки, які неможливо було виповнити. Навесні 1940-го року почалися висилки, арешти... За що людей заарештовували - ніхто не знав. Знали одне: кого забрали, той вже додому не повертався... Потім "визволителі" вперше пішли, прийшли німці. Люди спочатку думали, що нарешті буде легше жити, але німцям Україна була не потрібна, у них були свої плани. Знову на село наклали податки; молодь гнали до Німеччини, почалося масове знищення євреїв. Страшно було на те все дивитися. - Пані Павліно, з початку 40-х років ви стали членом ОУН, що вас привело до цієї організації? - Організація Українських Націоналісті була ще в 30-х роках. До неї належали молоді чоловіки. Але вона була суворо законспірована. Прості люди нічого про неї не знали. З початку сорокових років кількість членів організації збільшилася. Взимку 1943-го мене прийняли до юнацької сітки ОУН. В організації панувала дисципліна і справедливість. Була взаємна повага. Члени організації не мали права цікавитися тим, що їх не стосувалося. - Чи знали ваші батьки про те, що ви вступили до націоналістичної організації? Яка була їх реакція? - Спочатку не знали. Але потім здогадалися. Одного разу мій тато мені каже: "Ти що вступила в організацію? Ти хоч знаєш, що тепер на тебе лягла велика відповідальність за долю інших людей? Дивися, як так станеться, що тебе будуть допитувати, щоб ти вміла триматися, аби не дай Боже, не видала інших людей". І - все. Більше у нас розмов на цю тему не було. - Що входило у ваші обов`язки? - Коли мене запитують, ким я була в ОУН, то я кажу: "Найнижчою ланкою". Надранок, 13 квітня 1944-го року у наші Капустинці увійшли радянські військово-"визволителі" вдруге. Першої ночі вісім п`яних офіцерів щось шукали по хатах. Знайшли у немолодого Павла Яцьківа, який був старшим братом у церкві, список чоловіків церковного братства, кричали, що то список партизанів. Чоловіка жорстоко замордували. Ось так без суда. Так стали встановлювати "справедливість". Протягом місяця всіх чоловіків відправили на фронт. Коли фронт селом пройшов, мене викликали з організації і дали завдання збирати залишену зброю, заготовляти лікарські трави, налагоджувати розірвані зв`язки. Треба було бути дуже обережною, бо радянських солдатів було доволі. Ту роботу, яку виконували декілька чоловіків, поклали на мене одну. Відтак почалася інтенсивна праця. Під осінь мене призначили станичною ОУН-УПА. Сповнилася моя мрія. Я прийняла присягу і відчувала себе повноцінним членом організації. Наше село знаходиться на роздоріжжі трьох районів. То ж були важливі зв`язки і багато відповідальності. Приходили боївки, треба було дати надійні квартири. Робити збірку харчів для відділу. Надавати першу допомогу пораненим, хворим. Найважче - хоронити своїх молодих, добрих і розумних друзів... Весна 45-го була надзвичайно важкою. Війна закінчилася, але не для нас. Усі сили репресивного режиму були кинуті на патріотів і безневинних людей. Почалися облави. Проходила, як люди називали "червона мітла", коли на маленьке село навалювалося кілька тисяч наїзників. Наступила зима 1946. На Різдво в селі стояло дві боївки. Різдвяні свята провели спільно з повстанцями, колядували разом. А 16 лютого прийшла і черга на мене. Я жила в селі, але вдома не ночувала. Такий був наказ. Того дня раненько прийшла додому. А через 5 хвилин вже в хаті було повно солдат. Мене заарештували... (Батьків пізніше вислали). А мене завели до сільради. Праником по ключицях колінах, ліктях влаштували допит. Повели ночувати в гарнізон у сусідньому селі. Там також "щедро всипали". А потім повезли до Чорткова. Били, допитували. - Ви пригадуєте свою першу тюремну камеру? - Так. Це було в якомусь підвалі, неподалік Чортківської прокуратури. Після всіх "процедур" мене повели до камери. Наглядач відкрив двері і запхав мене в темне приміщення, у якому був дуже неприємний запах, не було чим дихати, а під стелею тьмяно горіла жарівка. У камері було набито напівголими людьми, які не ворушилися. Я спершу подумала, що мене вкинули до мерців. Впала на коліна і стала молитися. Раптом хтось серед тіл підняв голову і чую: "Сестро Павліно, і ти тут?" Ця людина підійшла ближче. В ній я впізнала дівчину Стефу із сусідньої Заболотівки. Я з острахом запитую: "То ти жива?". А вона відповідає: "Тут всі живі". "А чого такий сморід?" - запитую. Стефа показує рукою на дві низькі бочки (параші), що стоять під стіною біля дверей. Площа камери була близько 20 квадратних метрів, а в ній - від 80 до 115 осіб. Число змінювалося, бо одних приводили, інших забирали. Камера була в підвалі і мала маленьке віконечко. Тому люди у ній були напівроздягнені, жарко. А так як така кількість в`язнів дихала, то з того віконечка йшла пара. То ж перехожим казали, що там прачечна, а там були молоді, побиті, ледве живі невільники. Пам`ятаю, тоді зі мною були Оля Гуцал з Долини, Зося Леськів з Васильківець, Люба Безручка з Свидови, Стефа Мелимука з Давидківців. Одного разу до камери вкинули сильно побиту, ледве живе Мирославу Слонь з Тарнавки... То були жахи, що доводилося витримувати в`язням. Просто дивуєшся наскільки жорстокими, вигадливими були ті, хто тоді, так би мовити, стояв на сторожі закону. Страшно згадувати. Здається, теперішні покоління й не можуть собі уявити, що ми могли таке витримати і вижити. Я й сама, будучи безпосереднім учасником тих подій, іноді не можу все побачене колись вкласти у своїй голові. Ні, я не жалію себе. Знаю, що багатьом довелося пережити ще гірше. Мене ж не зробили калікою, не зґвалтували, не повісили за коси на брамі. І це щастя. - Скільки вам було літ, коли вас ув`язнили? Як сприйняли це рідні? - Я була морально готова до того, що мене можуть ув`язнити. Якось підійшов до мене сільський голова і зазначив: "Про тебе вже питають. Просили мене, щоб я передав тобі, аби ти прийшла з повинною. Я передав. Але ще й для того, щоб тебе попередити. Знаю, що ти не підеш. Будь обережна. Намагайся бути в селі, щоб люди тебе бачили, але не ночуй вдома. Тебе вже замовили. Не можу сказати хто, бо нас було двоє. Він погодився". Так я вже чекала. А коли мене в лютому 1946 року після Стрітення забирали з дому, то, звісно, батьки дуже побивалися. Але, хоч я була молодою, проте тоді ув`язнювали і мордували набагато молодших за мене: по 15, 16 років. Була 13-літня дівчинка. Правда вона була росла, їй дали три роки позбавлення волі. Не знаю, чи з чимось впіймали її, чи просто запідозрили? Але здоров`я дитині забрали. А таких випадків було безліч. - Пані Павліно, чи можна це усе назвати початком випробувань на стезі вашого життя? - Очевидно, що так. Згадувати можна немало. І те, як довелося пережити в ув`язненні цингу, як на моєму тілі можна було вивчати анатомію, адже я була крайнім дистрофіком - шкіра настільки була тонкою й прозорою, що можна було впізнати усі внутрішні органи... Усього було. Так нас "любили" старші брати. - Але немає такого, чого б не винесла людина? - Усе в руках Божих. Я відсиділа, усе разом - 10 літ, один місяць і п`ять днів. Місяць мала відробити за те, що хворіла і не працювала. Через певний час мене з Сибіру направили у Казахстан. У Казахстані з одного боку було гірше, бо то був строгий режим, а з іншого - легше, бо були тільки політв`язні. Проте наглядачки були такими, що тільки шукали, за що б зачепитися і як би познущатися з нас, посадити в карцер (у тюрму в тюрмі). Серед нас були різні народності. З нами сиділа коханка Молотова, сестра телеведучого Валентина Зоріна, польська графиня Бек, сестра Збігнева Бжезінського - Марія тощо. Бек одного разу зізналася, що вона має стільки захованих скарбів, що може ціле місто збудувати. То її тієї ж ночі забрали. І слід її простиг. Хтось виказав. - Де ви познайомилися зі своїм чоловіком? - У Казахстані. Він мене перевіз на Кавказ, де раніше він жив з мамою. Михайло також відсидів 10 літ, його коріння з Полтавщини. Але ще за царських часів їх вивезли туди прививати культуру кавказьким народам. Як мені виповнилося 33, у нас з чоловіком народився син - Ульян. Загалом в Абхазії я прожила 35 літ. Сюди я й майже одразу забрала своїх батьків. Тато тоді хворів і казав: "Як би не було, хоч би на столі був би чай і хліб все одно тільки б, хоч рік пожити з тобою". І так випросили в Бога той рік життя. А з мамою я ще 20 літ прожила в Абхазії... - Коли ви повернулися в Україну? - У 1992 році. Чула, що в Україні є якийсь РУХ. Що він собою являє не знала. Ні по телевізору, ні в газеті нічого не писали. Але мене невитриманно тягнуло в Україну. Мої діти - син Ульян і невістка Вероніка поїхали в Москву, бо тоді в Абхазії були проблеми, а я тишком, будучи недужою, поїхала в Україну. А що бере із собою жінка, їдучи у відпустку? Так і я взяла мінімум речей. Тим часом почалася Абхазько-Грузинська війна і дороги назад не було. Нашу вулицю розбомбили. Так п`ять літ прожила у гуртожитку профтехучилища у селищі Заводському. Проте брала участь у конгресі політв`язнів в Києві, була активісткою Спілки політв`язнів та "Союзу Українок" Чортківщини. Пригадую, як тільки я з Абхазії прилетіла літаком до Львова і побачила, що в аеропорту висить синьо-жовтий прапор, я вийшла і поцілувала землю... - Сьогодні ваш син і його дружина відомі художники, які мають власну школу художньої майстерності, син є засновником нового напрямку в мистецтві - еліптична перспектива. Що відчуваєте ви тепер? - Велике щастя. По-перше, я ще відчуваю себе потрібною і розумію, що як очевидець тих жорстоких часів, можу багато переповісти. А, по-друге я ще дочекалася, нехай і пізніх, онуків - це Анна-Марія, якій чотири рочки і дворічні двійнятка Адамчик - Вітольд та Ангеліна. Воістину, все в руках Божих. Тільки Господь може творити дива. Треба лише щиро молитися.
| < Попередня | Наступна > |
|---|
