Наша сьогоднішня розмова відбулася із молодою милою жінкою, яка уже немало літ доглядає дітей вдома і у дитсадку, а у 2008 році „Вихователем року" світланою Стасишин. Віднедавна сім`я Світлани та Руслана Стасишиних стала прийомною сім`єю. На прикладі цієї родини, у якій панує любов, довіра і тепло - усвідомлюєш, що проект „Візьміть дитину у родину" має добрі перспективи.

А сама пані Світлана нам зізналася, що таку долю, дім у якому житиме троє діточок, сама собі і намріяла і випросила в Бога.  Зміни себе і ти побачиш, як світ змінюється навколо тебе", так писав відомий письменник сучасності П.Коельо. Сім`я Стасишиних з Чорткова вчинила саме так. Вони зробили щасливою одну маленьку дівчинку, забравши її на виховання, і разом з цією дівчинкою, як вони зізнаються, пояснішав увесь світ.

„Візьміть дитину у родину!" - із таким закликом звернувся президент України Віктор Ющенко. Під таким гаслом сьогодні працюють центр соціальних служб дітей Чортківської райдержадміністрації. Нині на території нашого району є два будинки сімейного типу, в яких проживають 12 дітей, позбавлених батьківського піклування, та 5 прийомних сімей.

- Світлано, зараз діє президентська програма „Візьміть дитину у родину". Наскільки я знаю, ви виховуєте в своїй сім`ї дівчинку?

- Так, раніше ми 6 років були її опікунами. Але офіційно ми є прийомною сім`єю з квітня місяця цього року. Ми взяли дівчинку, у якої дуже хвора мати, тому вона не може доглядати за своєю дитиною. Віка, так звати нашу дівчинку, все знає. Ми ніколи не намагалися казати дитині неправду. Я вважаю, що дітям завжди потрібно говорити тільки правду, бо рано чи пізно правда виходить на поверхню і тоді дитина може бути непідготовленою до цього. Вікуся знає, що у неї є дві мами, ми часто ходимо разом навідувати її матір.

- У вас є ще свої діти? Розкажіть про ваших дітей?

- Так, у нас є старший син Русланчик, йому 15 років. Він у нас дуже артистичний. Молодшого сина звати Олежик, йому 9 рочків. Він дуже любить навчати. Часто до нас приходять інші дітки і він їх навчає, робить з ними уроки (сміється). А також - донечка Вікуся. Цього року їй буде 8 рочків. Усі троє навчаються в гімназії „Рідна школа" м.Чорткова.

- Як ви, молода мати, почуваєтесь, маючи багатодітну сім`ю? Адже у наш час багато людей не хочуть мати такого клопоту?

- Праду кажучи, я завжди хотіла мати дівчинку. Але, коли у нашій сім`ї вже було два хлопчики, то вирішили, що нам вистачає того, що послав Бог. Та мені таки дівчинки дуже хотілося.  А, мабуть, чого хоче жінка, того й хоче Бог (сміється). Якось я загадала на Новий рік, що мені би так хотілося ще дівчинки. І саме того року Вікуся з`явилася у нашій сім`ї.

Я дуже щаслива мама і задоволена своїм життям!

- До речі, багато людей кажуть, що, коли вони хотіли взяти в свою родину дитину, то вона їм навіть снилася. Чи можете ви сказати, що кожна дитина є від Бога?

- Звісно, дитина - це рай. Вона приносить з собою багато тривог, проблем, але також і багато радості.

- Окремі люди наче  хочуть взяти дитину в сім`ю, але бояться складнощів, певних непорозумінь з дитиною, або чи погана генетика дасть про себе знати. Що б ви порадили таким людям?

- Я б порадила їм ніколи не боятися, тому що наші соціальні служби дуже помагають прийомним сім`ям. З кожною сім`єю працює психолог. І якщо виникають  якісь складнощі, спеціалісти завжди порадять, як потрібно зробити, аби не зачипити сумління дитини. Перед тим, як ми стали прийомною сім`єю, проходили в Тернополі різні тренінги, нас вчили як потрібно чинити в тій чи іншій ситуації. Ми розбирали різні ситуаційні загадки, нам розповідали іноді у вигляді притч тощо. Там було дуже багато людей різного віку і статусу. Була навіть одна багатодітна сім`я, яка вже мала п`ятеро власних дітей і хотіла ще взяти декілька. Вони хотіли створити у себе будинок сімейного типу. Взагалі-то до вибору прийомних батьків підходять досить серйозно.

- Чи дали вам щось особисто тренінги, які ви відвідували в Тернополі?

- Звісно, спочатку я думала, чого мене там можуть навчити? Я вже маю 10 років стажу роботи з дітьми, маю вищу педагогічну освіту, сама - мати двох дітей. Але я дуже багато звідти почерпнула для себе. Період адаптацію у нашій сім`ї пройшов нормально, тому що Вітусі, коли вона прийшла до нас, було 2,5 рочки. Вона так того не усвідомлювала, та й дитина завжди тягнеться туди, де їй добре. Та ніколи не потрібно думати, що як тільки дитина прийде в сім`ю, то вона вас зразу полюбить. Любов потрібно заслужити і це виникає з часом, коли вона бачить, що її люблять, про неї піклуються. Спочатку необхідно заслужити довір`я дитини, яке діти часто втрачають разом зі своїми батьками.

Я завжди кажу - якщо людина хоче, вона знайде одну причину і зробить, а якщо не хоче, то знайде 100 причин і ніколи цього не зробить.

- Ви уявляєте тепер своє життя без Вікторії?

- Однозначно, ні. Хлопці також вважають, що це наша сестричка. Коли бачать якесь гарне платячко, то зразу кажуть: „О, це для нашої Віки". Русланчик вчив її читати і писати, розв`язувати приклади. Вони усі дуже любляться! У нашій сім`ї немає ніяких закритих тем. Ми про все можемо відкрито поговорити, адже і нам, батькам, іноді є чого повчитися у своїх дітей. Вони ж чисті, розумні. Ось зараз багато людей кажуть, яка у нас погана молодь. А я вважаю, що молодь у нас дуже хороша і розумна.

- Світлано, ви прийняли в свою сім`ю дитину, але є люди, котрі, іноді навіть маючи можливість народити і виховати, роблять аборт, тому що більше не планують мати дітей. Яке ваше ставлення до цього?

- Я цього абсолютно не розумію. Діти - це сонце, а сонця забагато не буває!

- Ви працюєте вихователькою дитячого садочка. Якого віку діти у вашій групі? І чи не хотіли б ви створити садочок вдома?

- Знаєте, я дуже мрію про приватний дитсадок, хоча я не думаю, що так колись здійсниться.

Я вже 10 років працюю в дитячому садочку „Теремок" (біля магазину „Ельдорадо"). У нас трохи інакше, ніж в інших дитячих дошкільних закладах. Ми набираємо діточок з ясельної групи і ведемо їх до старшої групи та випускаємо до школи...

- Тобто, ви бачите, як вони ростуть?

- Так вони виростають практично на наших очах. І це вже дійсно вже різні діти, коли ти його береш 1,5 - 2 рочки і потім вже в шість випускаєш до школи. Ми бачимо поетапно, як розвивається дитинка. Іноді діти вже йдуть зі школи і кричать: „Світлано Зінов`ївно!" (сміється). А знаєте, як приємно, коли я приходжу за своїми дітьми в гімназію, а там дуже багато моїх випускників. Усі вітаються, а вчителі кажуть: „Вас так всі діти знають".

- А буває так, що на вулиці до вас вітаються діти, а ви вже не пам`ятаєт,е хто це?

- Ні, немає. Я всіх дітей впізнаю. У мене дуже хороша пам`ять не так на батьків, як на дітей.

- Світлано, цього року ви взяли ясельну групу? Часто в дитячому садочку старших дітей лякають, як вони не будуть чемними, то їх відправлять в ясельк,и і діти дуже бояться. Як ви думаєте, ясельки - це добре чи погано?

- (сміється) Ясельки - це дуже добре, тому що чим менша дитина, тим легше вона привикає до колективу і відповідно скоріше розвивається. Ось, наприклад, такі діти більше говорять, в ясельках є своя програма по сенсорному розвитку. Все подається в малюнках, доступній для дітей формі.

Я маю зараз старшу ясельну групу. Дітки у нас вже цілий рік і скоро стануть молодшою групою, або як часто її називають діти - „молочною".

- Як виглядає день дитини ясельної групи в садочку?

- День починається як завжди - з прийому дітей. Іноді буває, що дітки плачуть, але тільки ті, які тільки-но прийшли. А якщо вони приходять хоча б два тижні, то звикають, приходять і зразу: „Тьотя Свєта!", і до мами - „Па-па!". І вже біжать біля моєї спіднички. А хто плаче, вміємо задурити: „А я маю таку гарну книжечку, я тобі зараз покажу", а хто дуже любить вазонок полити, дозволяємо це зробити. Кожна дитина має свої інтереси. Якщо вже нічого не допомагає, то ми пам`ятаємо, що усі діти - ласуни. Я завжди намагаюся, щоб у мене була якась цукерка. Солодощі - це найдієвіший аргумент, їх усі люблять (сміється).

- Був час, коли дітей в садочках не вистачало. Скільки дітей у вашій групі?

- Ми зараз маємо 21 дитину в групі. За останні п`ять років почали більше народжувати і відчулося, що у всіх садочках значно побільшало дітей. Раніше також група набиралася по кількості дітей, але зараз їх навіть забагато. Пішла більша наповнюваність садочків і виникає питання, що можливо їх потрібно не закривати, а навпаки, - відкривати нові. Зараз у зв`язку з тим, що держава немає грошей, то робочий день нам скоротили на годину, відповідно зменшилася зарплата. Ми працюємо кожного дня, крім суботи та неділі, по два вихователі на групу. Але мене не вимотує ця робота. Я завжди пам`ятаю, що після роботи ще маю забрати власних дітей зі школи, нагодувати їх, вивчити з ними уроки, попрати та й самій потрібно підготовитися до роботи, бо дітям в садочку треба якось яскраво подати матеріал і дещо знизитися до їхнього рівня.

- Світлано, я чула, що ви не просто пересічний вихователь, ви також робите гарні вироби з природнього матеріалу? Де ви навчилися цьому?

- Ніхто мене не вчив, я сама. Просто пробувала і в мене виходило. Я роблю картини зі шкіри, різних круп, вишиваю, але нічого вдома не маю, тому що все роздаю. В садочку мене якось попросили, щоб я розмалювала павільйони. Люди вірять, що я це можу, значить я не маю права їх розчарувати.

- Звідки ви родом?

- Я родом з села Білобожниця Чортківського району. Маму мою звати Марія, вона працювала кухарем в білобожницькій лікарні. Тато деякий час працював у пекарні, але в основному - у будівельних організаціях. На жаль зараз його вже немає з нами. У мене ще є молодший брат Віталій, який працює в „Дизайні". Він одружений.

Я з дитинства хотіла бути вчителькою, а коли пішла до садочку - виховатилем. Мені колись бабуся дарувала завжди ляльки. У мене їх було аж 16. Я садила їх всіх, як в класі, і вчила (сміється).

- Як ви познайомилися зі своїм чоловіком?

- Я в перший рік після школи не поступила і пішла піонерважатою в село Скородинці. А там жила бабуся Руслана. Так ми й познайомилися. Сказати, що то було кохання з першого погляду не можу. Може в мене й були якісь почуття до нього, але я спочатку намагалася цього не показувати. Ми так були виховані.

А одружилися ми у дуже ранньому віці. Нам тоді було по 19 років. Батьки були трішки проти, тому що я якраз поступила в інститут. Але хто тоді кого слухав? (сміється). Так ми вже 19 років разом. Руслан дуже хороший батько і чоловік. Він любить гратися з дітьми, кататися з ними на санках. Завжди мені допомагає у всьому. Я пишаюся своїм чоловіком.

- А що ви цінуєте в людях? Яке значення для вас має матеріальний бік життя?

- Найбільше всього я ціную в людях відкритість, чесність. Я ніколи не ставила матеріальне вище за духовне. Звісно, воно може в деякій мірі допомогти в певних ситуаціях, але на те воно і є матеріальне, що сьогодні може бути, а завтра - ні. І ніхто не застрахований від цього. А ось духовне - завжди з людиною. Цього ніхто ніколи не відбере.