Володимир Кіндратович Барицький є надзвичайно скромною людиною. Він - мешканець Чорткова, за фахом - вчитель із 40-річним стажем. Впродовж восьми років очолював товариство „Меморіал", є почесним донором України (близько 54 рази здавав власну кров, рятуючи життя людям).

- Володимире Кіндратовичу, розкажіть, де ви народилися?

- Моя мати Стефанія була зв`язковою УПА. Їх у сім`ї було дванадцятеро. У матері був брат-близнюк Стефан. Він також служив в УПА у Бистрого і мав кличку „Миткий". Мою матір схопили енкаведити і на 10 років ув`язнили, а брат Стефан загинув у Лосячі Бучацького району.

Я народився в тюрмі. Але у мене є два свідоцтва про народження. Як так склалося, я розповім далі. У моєму свідоцтві про народження з місця ув`язнення матері написано, що я народився у 1950 році у Кировській області, поштове відділенні № 4, Кайського району. У свідоцтві маму записали як росіянку, хоча вона була українкою. Їм потрібно було ж за рахунок чогось збільшувати кількість російської нації. Батька тут не вказано, тому що їх не хотіли у тюрмі розписувати.

Батько - Кіндрат Гончар, родом із Черкаської області, Городищицького району, село Городище. Склалоя так, що він вийшов із тюрми раніше за маму і поїхав в Донецьк, де був бригадиром шахти. Коли ми з мамою уже приїхали до Мухавки Чортківського району, сестра батька, яка працювала вчителькою не раз просила, щоб ми приїхали на Східну Україну до них і можливо маму влаштували б десь на шахтах. Поки мама роздумувала, на шахті стався інцидент і батько загинув. Тоді їхати уже не було до кого.

Мама розповідала, що мій батько був дуже розумною людиною, знав багато мов: англійську, німецьку, французьку, українську і польську. Він працював на німецькій стороні, хоча насправді - на радянську армію. Але за часів Сталіна всяке бувало, то людина була вигідна, а потім уже ні, й засуджували. У таборі батько, як розумна людина, керував пекарнею.

А друге свідоцтво мені зробили уже в рідному селі мами Мухавці Чортківського району, куди ми приїхали після ув`язнення, що я ніби-то народився у селі Мухавка. Мені запропонував це зробити тодішній сільський голова Гальчак, аби до мене не виникало запитань у майбутньому. Спочатку, коли я вчився в школі у мене не вимагали цього документа, а ось, коли я вже поступив у Заліщицький сільськогосподарський технікум, мені пригодилося моє друге свідоцтво, і, відповідно, було уже легше вчитися, тому що ні у кого не виникало ніяких підозр.

- Скільки років було вашій мамі, коли її ув`язнили?

- Їй тоді було 24 роки, а народила вона мене у 28 років, у тюрмі. До півроку маму до мене ще пускали. Три місяці вона мене годувала груддю і заодно працювала прибиральницею у лікарні. Мама мала мене нагодувати, а потім усе помити, навети порядок у лікарні. Там було багато жінок, які, доглядаючи своїх дітей, ще працювали прибиральницями. Як минуло півроку її забрали на лісоповал, а мене ще тримали у лікарні. Маму пускали щочотири години годувати свою дитину. Коли мені виповнився рік, мене забрали у яслі. Маму тоді вже пропускали лише два рази на тиждень. А у два роки мене забрали до дитячого притулку і більше мама мене уже не бачила, допоки не звільнилася. Так ми не бачилися чотири роки. У притулку я сидів так само, як у тюрмі.

- Ви пам`ятаєте дітей із дитячого будинку?

- Там були діти політв`язнів різної національності: латиші, казахи, українці, узбеки тощо. Вони були різні, здебільшого спокійні, а я - дуже швидкий, маленький і світленький. У мене на п`яті була родима пляма, по якій згодом мене мати і впізнала. Я тоді ще був маленький, тому табір і дітей не дуже пам`ятаю, але добре пам`ятаю виховательку Марію Олексіївну. Вона була мені за матір, завжди тримала мене за руку, щоб я десь не поліз і щось собі не виробив.

- Володимире Кіндратовичу, ви пам`ятаєте першу зустріч з мамою, коли вона вас забирала з дитбудинку, адже до того ви не бачилися чотири роки?

- Розумієте, перша наша зустріч, то був суцільний плач. Я не хотів йти до мами, бо не знав її. Я кричав до неї, що „Ти не моя мама! Нащо ти мене забираєш?". У Москві їй навіть помагали самі росіяни ловити мене, тому що я втікав. Тих чотири роки, коли ми не бачилися, далися взнаки. Два роки вона до мене приходила раз на місяць, але я був малий і ще не розумів, що то моя мама. Для мене „мама", то була Марія Олексіївна, бо вона завжди була зі мною. Вже тут у Мухавці, коли ми сюди приїхали, за певний час я побачив, що моя мати хоче мені лише добра, любить мене і потроху вбувся.

- А скільки років відсиділа ваша мати у тюрмі?

- Я точно не пам`ятаю, приблизно 9 років 8 місяців, бо у 1955 році помер Сталін і мати попала під амністію. Їй ще залишалося пару місяців до завершення терміну, але оскільки у неї була дитина, то її відпустили раніше. Після звільнення ми приїхали сюди у мамине рідне село Мухавку. Зазвичай колишніх політв`язнів не пускали додому на Західну Україну, а давали на поселення до Росії або на Східну Україну. Українці практично підняли цілий Сибір. Але матері дозволили поїхати додому заради дитини.

Їхали ми довго, два тижні потягом: до Москви, потім - до Києва, а так до Тернополя і звідти на станцію „Ягільниця". Спочатку ми зупинилися у Нагірянці, де жила сестра моєї мами. Пам`ятаю, у їхньому будинку було дві кімнати і одна сім`я жила у одній кімнаті, а в іншій - друга. Вони тоді топили в хаті соломою і так накурили, що нічого не було видно. Я тоді розмовляв на російській мові і казав мамі: „Куда ты меня привезла? Здесь ничего не видно, только дым и дым. Я такого не видел еще никогда!" (сміється).

Потім ми приїхали до маминої сестри Марії до Мухавки. Там в одній хаті також жили дві сім`ї. Іноді кажуть, що зараз важко жити, а в ті часи було набагато гірше. Пам`ятаю, тоді був ще живий мамин батько Семен Прокопович. Їх разом з бабкою вивезли на поселення. Бабуся там і померла. Початку ми жили троє разом з маминою сестрою із чоловіком. То у мене було дві мами. Моїй мамі доводилося тяжко працювати на колгоспі зранку до вечора копачем, вночі руками грузити буряки тощо. Приходячи зі школи, я йшов допомагати: мама накопає картоплі, а я повинен був визбирати. То були важкі часи, електрики не було, доводилося вчитися при газовій лампі.

Після загибелі батька мама так і залишилася одна, хоча була ще молодою. Її неодноразово просили заміж, але вона не хотіла. Мабуть через мене.

- Коли ви приїхали, розмовляли російською мовою, а діти в селі з вас не підсмішковувалися?

- Можливо щось було, але все погане з часом забувається. Я тоді ще був дитиною. У школі ніхто мені нічого такого не говорив, певно на вулиці діти часом дражнили „москалем"...

Мені найбільше запам`ятався один випадок. Якось їхав чоловік фірою, а за нею біг маленький коник. Коли я його побачив, побіг за ним і кричав: „Жеребенок!". А лоша копнуло мене в ногу і розбило коліно. З того часу я вже знав, що по-українськи то „коник" (сміється). Та мала дитина дуже скоро вивчає мову і уже через півроку я розмовляв українською, та ще й так заповзято із западенським акцентом.

- Чи не було у селі таких, хто б дорікав вашій матері, що вона - ворог народу, була у тюрмі?

- Окремі люди може щось і казали, адже усі різні, а в ті часи активно працювала радянська пропаганда. Пригадую, коли я зробив свідоцтво про народження, що я народився у Мухавці, мене вже ніхто не чіпав. Навіть, коли я навчався у Чернівецькому університеті. Знаєте, кажуть, що Львівський університет більше націоналістичний, а мені здається, що навпаки, - Чернівецький. Звісно, що пізніше уже через органи КДБ знали, що я народився у тюрмі. Натякали, але ніхто мене не чіпав. Можливо тільки іноді споглядали коса, щоб я бува не пропагував якоїсь антирадянської пропаганди. Та я вів себе смирно, не хотів, щоб через мене хтось постраждав. Та й мати мені тоді нічого не розказувала, боялася, лише за часи незалежності України вона розповіла усе, як було.

Мама померла у 1997 році, ще застала незалежну Україну.

- Володимире Кіндратовичу, як ваша мама зустріла незалежність України?

- Дуже радісно. Мама приїхала з тюрми уже інвалідом другої групи, мала проблеми з серцем і тиском, мусила важко працювати у колгоспі, але як подивилася на той бардак, який посипався згодом, казала, що сюди треба Степана Бандери.

Зараз люди часто скаржаться, що нам погано жити, але, повірте, раніше було гірше. Люди хочуть, щоб уже моментально був рай, але це не можливо, адже той безпорядок, який у нас твориться зараз був уже давно. Це наслідки.

- Розкажіть детальніше про себе.

- У 1966 році, закінчивши школу, я поступив до Заліщицького сільськогосподарського технікуму. По закінченні його деякий час роботи не мав і пішов на цегельний завод, а потім працював головним садоводом у колгоспі. Я ще й досі вдома у Мухавці маю власний сад, який часом у вільний час доглядаю.

У 1972 році поступив у Чернівецький університет ім.Федьковича на біологічний факультет, який закінчив у 1978 році. Будучи уже на третьому курсі університету, працював у школі: у Зборівському районі, Чернівецькій області, півроку викладав у селі Угринь, потім - Кривенькому на Чортківщині. Я був вчителем біології та хімії. Мені завжди легко давалися математичні науки, тому я усе, що почув на уроці, дуже добре схоплював. А ось з мовами у мене йшло не дуже, тому що там треба було більше почитати. Але, коли я поступив до технікуму, мене вчила українську і російську мову Ольга Архипівна, вона мене добре підтягнула, завдяки їй я міг вступити до університету.

Впродовж дев`яти років я працював завфільмотекою, яка раніше знаходилася у школі № 2 в Чорткові, а потім її перенесли до станції юних техніків. Коли фільмотеку розформували, пішов на роботу викладачем художнього моделювання у станції юних техніків. Моя мати завжди любила робити квіти і навчила мене це робити. А так як я добре знаю креслення, математику і фізику, то мені легко було навчитися моделювання. Практично я можу зробити усе, аби тільки мати креслення.

- Ви виставляєте свої роботи?

- Так, ми виставляємо наші роботи в Тернополі, а вже з області кращі роботи відправляють до Києва. Ми займали третє місце в області, мої учні нагороджені грамотами: О.Ревуцька, О.Мерена, І.Пандрак, Криса тощо.

- Володимире Кіндратовичу, ви давно займаєтеся художнім моделювання? Як так сталося, що будучи вчителем хімії та біології ви стали займатися цим?

- Художнім моделювання я займаюся уже 15 років. Чому змінив напрям? Тому що зараз у кожній школі біологів і хіміків, хоч „греблю гати", годин немає. А так як я добре знаю креслення, мені запропонували піти сюди і я погодився. Зараз у нас з учнями дуже популярним стало митсецтво орігамі - це японське мистецтво складання фігур з паперу. Орігамі я вже займаюся три роки.

- Скільки у вас є учнів?

- Всього учнів у перший рік повинно бути 15 осіб, а другий - 12. Але діти зараз більше хочуть ходити на комп`ютери, картенги.

- Володимире Кіндратовичу, наше інтерв`ю вийде напередодні 28 листопада, коли вшановується пам`ять жертв політичних репресії та Голодомору. Що б ви хотіли побажати людям?

- Хочу побажати, щоб дітям репресованих дали таки реабілітацію, аби до пенсії давали 20 відсотків добавки, аби держава думала про тих людей, помагала їм. Зараз Тернопільська обласна рада підняла питання дітей репресованих, народжених у тюрмі. Хотілося б, аби це був не просто збір списків, а конкретна підтримка й допомога. Адже, фактично, ми народилися засудженими. Хоч ми, діти, цього не розуміли, але життя потавило на нас своє тавро. Із цим треба було жити.

А ще мені дуже хочеться, щоб Україна нарешті вийшла із тієї кабали у якій вона знаходиться сьогодні. На мою думку, усі наші негаразди через те, що у нашій країні як у зверхніх ешалонах влади, так і у нижніх - страшна мафія. Ми, люди, не повинні стояти осторонь. У нас, українців, якось так склалося, що один виступає, а другий сміється з нього з-за кутка. Поки не буде єдноті і любові між нами, поки ми не поборемо усі злочинні зв`язки влади, годі й чекати змін на краще.