Євген Баран - непересічна особистість. Він - відомий літературний критик. Його становлення як літератора-науковця крокувало географічно від Львова до Криму, від Криму до Києва, від Києва до Івано-Франківська, черпаючи у кожному виші, у кожному регіоні щось особливе. Тепер він доцент кафедри української літератури у Прикарпатському університету ім.В.Стефаника.

„Все, що було найкраще в Криму, я звідти вивіз", - каже так про свою дружину Марію Євген. І зізнається, що вона тепер ще більший націоналіст, аніж він. Очевидно жартує. Але безмежно любить своїх ще малолітніх сина і доньку. А ще, він любить Україну, тому леліє її творчий потенціал, аби піднести свою державу на вищий щабель визнання.

- Пане Євгене, ви дуже часто приїжджаєте до Чорткова з місією впровадження новинок літератури для широкого загалу читачів. І хоч ви проживаєте у Івано-Франківську, вас не вважають у Чорткові чужою людиною. Привідкрийте, будь ласка, цю таємницю, звідки походить ваше коріння?

- Дякую, за запитання. По-перше, на жаль, не так часто приїжджаю на Чортківщину, як би того хотілося. А, по-друге, можливо мене в Чорткові не вважають чужою людиною, але я не думаю, що вважають цілком своїм: свій серед чужих, чужий серед своїх. Як це завжди трапляється.

А приїжджаю сюди з простої причини - я сам походжу із села Джурин Чортківського району, мої батьки також звідси - батько Михайло був родом із Палашівки, на жаль уже покійний, а мама - з Джурина, за фахом - вчитель української мови і літератури. Мене часто запитують, як довго пропагую українське слово, то я все кажу, що наш родинний стаж, коли брати від мами, нараховує більше 60-ти років. У 1948 році мама закінчила Чортківське педагогічне училище. Зовуть мою маму Михайлина Іванівна Баран (з дому Братків). Вона впродовж сорока років працювала сільською вчителькою у Слобідці Джуринській, Палашівці, Полівцях, Базарі. Упродовж останніх 20 років працювала у Джуринській загальноосвітній школі, де й живе донині. Тому я завжди приїжджаю у гості до мами.

А саме до Чорткова приїжджаю тому, що маю тут доброго приятеля, випускника Джуринської школи, якого навчала моя мама, Володю Погорецького. Володя в Чорткові впродовж літ працював журналістом районної газети. На жаль, зараз так сталося, що він «на вільних хлібах». І мені дивно, що ваша влада не проявляє жодного інтересу до його творчої долі. А з другого боку - у нас так складається, що влада, яка у нас є, - це завжди не наша влада, для творчих людей. Володя відомий тим, що він редагує журнал «Золота Пектораль», у якому є основним засновником та організатором, а я йому допомагаю, так би мовити, літературним авторитетом, він вважає, що це так є. І власне, з цього приводу ми якраз тут і збираємося. Ось уже три роки, як існує наша співпраця. У січні три роки тому ми зустрілися, а уже 21 листопада вийшло перше число журналу «Пектораль».

Коли відверто, Чортків завжди був моїм рідним містом. Тут жили і працювали мої близькі родичі. Є двоюрідна сестра по маминій лінії Ярослава (з дому Братків), яка працює в садочку і є мій стрий по татовій лінії Мартин Чикалюк, колишній директор школи, є лікар - Мирослав Цепенда. Тобто, це те родинне коло, яке мене в`язало і в`яже із вашим містом.

- Недавно вийшла книжка про ваш родовід...

- Точніше - про родину Цепендів. Знаєте, це досить унікальна книга, ініціатором і упорядником її є лікар за фахом Оксана Марущак з Чорткова, яка походить з родини Цепендів по материній лінії і пройнялася ідеєю відтворити родове дерево. А ще, тут докладається те, що наш пращур Семеон Савросевич був у першій половині ХІХ століття парохом, і збереглася його могила у Джурині. І в документах Станіславської єпархії є підтверджуючі факти «а від його доньки, яка вийшла заміж за прибульця, якого в селі прозвали „Цепендою", бо він любив чосто повторювати таке прислів`я: „Мать вашу цепендувала!..", і Марії Саврасевич пішло прізвище Цепендів і розрослося це родове дерево. Тепер дуже багато є наших Цепендів - від Америки до Ізраїлю, від Аляски до Північного Полюсу. І пішов рід Цепендів... Власне, вона зібрала усі відомості і фотографії. Пані Оксана зробила велику роботу і вона молодчина за те, що, принаймні, взялася за цю роботу, довела її до певного логічного завершення.

- Вас вважають другим редактором журналу „Золота Пектораль". Як ви себе у цьому оцінюєте?

- Я вважаю, що робить той, хто робить на місці. Це - важлива робота Володі Погорецького. Він є промоутером журналу. Це - його дітище. Коли ми з ним зустрілися, він не знав з чого почати і як. Підійшов до мене і каже: „Євгене, давай щось будемо робити". Я йому кинув ідею: ось було би добре створити літературний журнал. Тепер Володимир шукає гроші на видання, йому допомагали Ігор Ольшаковський та Олександр Стадник. На перше число журналу, як мені відомо, трішки допоміг міський голова, а пізніше якось усунувся від цього. Мені дивно, що наші люди, які себе називають патріотами, якось не можуть зрозуміти, що український простір - це не тільки економіка, але й наша культура, яка, на жаль, також у великому занепаді. І коли ми не будемо відновлювати свій український простір постійно, наголошую, крок за кроком пропагуючи, то не зможемо досягнути духовних і моральних вершин. Бо що таке культура? Це складова традицій, обличчя нації. Якщо культура передається, то вона і втрачається. А ми сьогодні не вміємо її передавати і вона може втратитися. Інакше цей простір буде завойований кимось іншим, бо виживає сильніший. Тому нам усім, і особливо письменникам, треба більше контактувати, і не просто контактувати, а зібратися разом спілкам журналістів і літераторів та утворити спільне товариство літераторів і журналістів, і крок за кроком говорити про вагомі теми української літератури, популяризувати отой український простір, розуміння, усвідомлення якого у людей, які є при владі, чомусь сьогодні губиться. Вони завжди кажуть, що на це немає грошей. Я розумію, що, можливо, тих грошей немає і при такому ставленні їх не буде ніколи, але тоді й не буде культури. А коли буде цей будинок добрий, і буде у нього добрий фундамент та добрі стіни, та коли там не буде сонця, то він розсиплеться.

- Тут, мабуть, доречна притча, яку ви якось сказали про вагомість часу.

- Так. Є така притча, я її нагадаю, можливо наша чортківська влада любить виховуватися на притчах.

Сатана навчав своїх синів, чим спокушати людей. Один нечистий сказав, що він скаже людям, що немає Бога. Сатана відповів: „Ти не здивуєш цим, бо одні з людей є віруючими, інші - невіруючими". Другий нечистий мовив: „Я їм скажу, що немає пекла". Сатана відповів: „Ти їх цим не здивуєш, бо люди живуть у пеклі". А третій каже: „Я їх спокушу тим, що скажу: „Часу у нас багато! Не треба поспішати!..".

Так ось, ми чи наша влада, не тільки чортківська, але й всеукраїнська, на жаль, живемо спокушені оцим третім варіантом, бо думаємо, що часу у нас достатньо. А часу завжди є стільки скільки його треба для реалізації певної мети. Тобто, усе в житті треба робити вчасно, в тому числі вчасно підтримувати ті культурні явища, які так чи інакше цементують наші цінності. Бо що таке культура? Це цемент, фундамент нації. Не економіка, бо це вже будівля, на якій ми вибудовуємо свої матеріальні блага, а культурна база - основна. Коли у нас немає культури, то про що ми можемо говорити?.. Ось, подивіться за вікном, скільки стоїть будинків, хіба вони живі? Розумієте?..

Є така притча про одного молодого чоловіка, котрому набрид його старий хороший батько і він вирішив його вигнати в стодолу, щоб старий там жив і не заважав йому, бо батько часто човгав по хаті і не роззувався, смітив.

Нарешті під час святої вечері цей молодий чоловік каже до свого малого сина: „Віднеси дідові ряднину, нехай він нею там в стодолі накриється". А його син почав рвати цю ряднину надвоє. Молодий чоловік каже до свого сина: „Чому ти її рвеш?!". А його малий син відповідає: «Коли я виросту, ти також будеш у стодолі, друга частина ряднини, то для тебе». І тоді, нарешті, чоловік усе зрозумів. Пішов до стодоли і забрав свого батька до хати.

Тому нам усім уже сьогодні треба думати, хто нас потім виведе з хати у стодолу і дасть ту половину ряднини, якою ми будемо прикриватися усе життя.

- Ми зараз спостерігаємо, що культура для нас бачиться лише у виступах аматорів на сцені будинків культури.

- Я завжди говорив: чому культура у нас зводиться до етнографічного концерту. Даруйте, я нічого не маю проти етнографії. Це - складова. Просто вона швидше приносить дивіденди, бо на сцені виступили, ми раз-два - пройнялися виступами, заплескали, а ще як заспівали «Ще не вмерла Україна», «Заповіт», які так часто виконуємо... Ми, особливо галичани, так часто встаємо при виконанні цих творів на концертах, так багато відчуваємо патріотичного запалу і так мало хочемо щось зробити конкретно для тієї України. На жаль це є. І це той результат, який уже сьогодні ми з гіркотою відчуваємо, у якій ситуації опинилися. І коли ми не змінемося, в тому числі Галичина, яка завжди хвалилася, що вона є п`ємнонтом українства, то залишиться те, що залишиться - українці із нації домінуючої перетворяться на нацменшину на своїй рідній землі. А у цьому будуть винні ті люди, які рвуться до влади і не думають про завтрашній день.

- Євгене, ви уже захистили докторську?

- Поки що ні. Я лише закінчив докторатуру. А докторської ще не захистив. Цьогоріч хочу видати монографію. Я займаюся розвитком української літератури після 1991 року.

- Себто, сучасної літератури?

- Це вже й не така сучасна література. Минуло майже 20 років. Нам чомусь здається, що 20 років це мало, бо це відбувалося на наших очах, ніби вчора. Знаєте, то так само, як у мене помер дідусь сорок літ тому, і я все кажу: «ніби вчора». Розумієте? (сміється). Сучасна література це уже щось інше. А 1991 рік - то вже історія, бо належить до ХХ століття. Ми живемо уже десять літ у ХХІ столітті. А повинні зрозуміти, що час змінюється швидко і те, що було вчора нашим сьогоденням, - сьогодні уже складова історії.

- Що змінилося у сучасній літературі від «вчора» до «сьогодні»?

- Українська ситуація хитра тим, що у нас майже нічого не змінюється, або як змінюється, то, чомусь, на гірше.

Ми завжди, коли зустрічаємося, кажемо: «Добрий день». І щодня - «Добрий день». Йдемо, стаємо на граблі, вони нам б`ють у чоло, а ми й далі кажемо: «Добрий день».

А ось євреї, як вітаються один з одним, кажуть: «Доброго завтра». І ще один момент, - у Івана Ольбрахта, чеського письменника європейського походження, в одному з романів батько вчить сина, каже: «Бідна людина - мертва людина». А Україна - бідна... Другий доказ - руки нічого зроблять - робить голова. А ми все чомусь - руками, руками... Коли ж ми почнемо думати головою?!.

- Ви відомий літературний критик на усьому українському просторі. Скажіть, будь ласка, рецензії, критичні аналізи на чиї твори, з відомих людей, ви писали?

- Я усім кажу, як дасть Бог, доживу, то наступного року мені буде 50. Але не ми старіємося, то нас старять ті діти, які йдуть за нами і думають, що ми - старі. Але вони не думають про те, що за ними йдуть інші... Тобто, старіємося не ми - нас старять. Але я веду до того, що мій досвід має 40 років. Я прочитав за своє життя близько 10 тисяч книг. Про тисячі книг, авторів написав. Середньостатистичний читач - це той, хто читає 20 книжок на рік. У мене було, що я читав до трьохсот книг на рік. Це я не рахую збірок поезій, брошур, статтей, рецензій. Тобто - це великий шмат роботи.

Я писав про багатьох письменників: про Олеся Гончара, Павла Загребельного. Останній перед смертю написав мені листа, досить хорошого, як на мене, я його опублікував у журналі «Золота Пектораль». Це щодо письменників старшого покоління.

З молодшого покоління - я писав про Любов Голоту (Київ), мав інтерв`ю із Шевченківськими лауреатами - Романом Іваничуком, Михайлиною Коцюбинською, Володимиром Базилевським, Леонідом Талалаєм, Дмитром Кремінем, Василем Слапчуком і з цілим рядом інших авторів.

- Які творчі уми із Західної України ви виділяєте, щоб  читач звернув на них особливу увагу?

- На Тернопільщині варто звернути увагу на літераторів - гумориста Богдана Бастюка, автора „Денників", Петра Сороку, прекрасного лірика Бориса Шавурського, у доброго поета виріс Володя Погорецький, добрий поет і непоганий перекладач - Йосип Свіжак з Чорткова, Василь Махно (родом з Чортківщини), який живе у Нью-Йорку, Нестор Чир (родом з Полівців), живе на Івано-Франківщині.

На Прикарпатті цьогоріч ми маємо свого Шевченківського лауреата Михайла  Андрусяки: „Брати грому", „Брати вогню", „Брати просторівці" - це три томи про УПА, документально зафіксовані, автор дав можливість цим героям розповідати про себе. Відомі - Юрій Андрухович, Степан Процюк, Тарас Прохасько і багато інших талантів.

- Себто, ми маємо у кого вчитися.

- Маємо... Лише треба навчитися це ловити. Ви можете прочитати якусь одноденку і тішитися, а можете прочитати щось таке, до чого завжди вартує повернутися.

Я хочу бачити своїх земляків такими, які шанують свою літературу і культуру. Лише так ми буджемо сильними.