Усе більш вживаний в царині мистецтва вислів «Зірки, що не гаснуть». До сонму постатей, позначених виключною міткою, належать батько й донька з відомим в українських мистецьких колах, справді незабутнім прізвищем - Боднаруки.

У 1996 році на мистецькому небосхилі України з`явився Чернігівський камерний хор ім.Дмитра Бортнянського обласного філармонійного центру фестивалів і концертних програм. Хор, за визнанням мистецтвознавців та фахівців музичного мистецтва, став одним з найдинамічніших художніх колективів нашої держави, який очолив відомий митець - культурно-громадський діяч і хоровий диригент Любомир Боднарук. Його творча біографія, як справедливо помічено мистецтвознавцями, - то вагома відповідь тим силам, котрі ще й сьогодні виношують ідею поділу України на так званих «східняків» та «західняків»...

Однак відслонімо завісу часу. Народився Любомир Мирославович на Тернопільщині, у древньому Чорткові. Було то сім десятиліть назад, і нинішня вулиця Залізнична - тоді Колійова, безперечно, втратила тогочасні позначки віяння доби, зберігши, однак, західне мощення бруківки і майже незайманий фасад старого двоповерхового будинку. Батьки були ремісниками, тож Любомир з дитинства, попри прихід на західноукраїнські землі червонозоряних «визволителів», всім єством всотував дух української глибинки. До того ж, зростав в родині справжніх українських патріотів. Народна пісня в самому укладі життя Боднаруків посідала чи не найпочесніше місце - мати Любомира, Розалія Василівна, співала в церковному хорі і часто брала сина з собою. Він й досі зберігає у пам`яті з особливою святістю різдвяні хорові концерти. Через раннє дитинство хлопчика жорстоко прокотилася хвиля сталінських репресій - за сфальсифікованим звинуваченням було ув`язнено батька, Мирослава Миколайовича. Він перебував у тій колоні в`язнів Чортківської тюрми, яких гнали етапом на Умань, а 5 червня розстріляли. Аж 1991 року син одержав звістку про посмертну реабілітацію батька, ще роком пізніше дізнався, де знаходиться його могила, і вклонився їй. Однак тавро «ворога народу» довгі роки тяжіло над його долею.

Воєнні роки осиротіла родина Боднаруків пережила у батьківському селі матері Любомира - Шманьківцях, на вітцівщині творця «Червоної калини» Степана Чарнецького. Там хлопець закінчив початкову школу, а відтак навчався у Чортківській школі  №1 - теперішня гімназія «Рідна школа» ім.Маркіяна Шашкевича. У стінах alma-mater розпізнала в хлопцеві майбутнього великого музиканта навчителька вокалу Ірина Титенич. Любомир Мирославович досі вважає, що то саме вона поставила його на професійний щабель. А потім було навчання у Чернівецькому музичному училищі, на відділі хорового диригування. Відтак перший очолюваний ним колектив - жіночий хор клубу медпрацівників у Чернівцях. Наступний - ансамбль пісні й танцю Чернівецького медінституту. Цей період співпав з початком педагогічного шляху Любомира Боднарука - він працює викладачем з диригування у Чернівецькому училищі культури.

Посада хормейстера Гуцульського ансамблю пісні і танцю Івано-Франківської обласної філармонії започаткувала черговий етап творчої біографії митця. По-перше, це вже була робота з професійним хоровим колективом, по-друге, сформувавшись як «хорова особистість», за його ж словами, на Буковині, продовжив творчий шлях у Прикарпатті.

Працьовитість обіруч із наполегливістю дали йому змогу вже через два місяці вирушити з колективом на гастролі до Середньої Азії. З Гуцульським ансамблем пісні і танцю Любомир Боднарук об`їздив тоді увесь Радянський Союз. Українці з тамтешньої діаспори плакали від надміру почуттів, слухаючи професійне виконання так дорогих їх серцю народних та сучасних пісень. Час роботи в ансамблі став пам`ятним для пана Любомира не тільки ростом фахового рівня, а й мітками в особистому житті: там, у Прикарпатті, він зустрів свою другу половинку - майбутню дружину Любов Яцемірську. Родом з Брянщини, що виросла в Івано-Франківську, здобула мистецьку освіту в тамтешньому музучилищі і працювала у танцювальній групі ансамблю, будучи водночас ведучою концертних програм. Під час одного з гастрольних турне в місті Душанбе герой нашої оповіді освідчився пані Любі в коханні й вони вирішили поєднати свої долі в одну. Було то у 1965 році.

У Івано-Франківську у подружжя Боднаруків народилася донька Жанна. А 1967 року родина переїхала до Галича, де Любомир очолив дитячу музичну школу та почав завзято розвивати хоровий рух. У Галичі ще потужніше розвинулося творче реноме Любомира Боднарука: ним були створені Галицька самодіяльна хорова капела, хор вчителів, чоловічий квартет будинку культури, камерний хор музичної школи.

1968 року Любомир Боднарук став студентом факультету хорового диригування Львівської державної консерваторії імені М.Лисенка. Його викладачем з фаху був Михайло Михайлович Антків, доцент, родом з Тернопільщини. Цей помітний на мистецькому небосхилі навчальний заклад ще тривалий час «підживлював» творчі потуги маестро - надто в майбутньому «чернігівському» періоді, який розпочався 1979 року.

А від 1984 року маестро працює в Чернігівському музичному училищі ім.Л.Ревуцького, обіймаючи посаду заступника директора з навчальної роботи. Спершу керував студентським хором. І поєднував творчість з активною громадською роботою, котру, проте, теж неможливо не «охрестити» творчою: очолював обласний відділ хорового товариства ім.М.Леонтовича, був головою обласного відділення Фонду культури України.

Поступово склалися передумови для заснування в Чернігові професійного камерного хору. Давня мрія пана Любомира нарешті почала ставати реальністю. Урочиста презентація новоствореного хорового колективу відбулася 6 квітня 1997 року на сцені обласного академічного музично-драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка та 14 грудня 1997 року на сцені колонного залу ім.М.Лисенка Національної філармонії.

- Творчий кістяк хору - мої вихованці, - розповідає Любомир Мирославович. - Це ті, хто пройшов мою школу, працює під моїм началом. Творчий склад - 36 осіб. За освітою всі - диригенти хору. Добре володіють вокалом. Це - вартісно, бо є основою для формування хорового співу. Хор одразу ж узяв спрямування на фестивальну, конкурсну діяльність. Від 1998 року носить ім`я Дмитра Бортнянського, що створює імідж поваги до репертуару, а сама постать мобілізує до поважного ставлення і  артистів, і слухачів та є учасником усіх мистецьких фестивалів в Україні, що відбуваються у Львові, Івано-Франківську, Дніпропетровську. У 2001 році на Міжнародному конкурсі хорів «Ялта-Вікторія-2001» камерний хор виборов гран-прі.

Керівник не  без захоплення оповідає про цікаву творчу співпрацю із зарубіжними друзями. 2001 року у Польщі, в місто Глівице, спільно поставлено кантату. Традиційне явище - і «Хорові асамблеї в Меммінгемі» (Баварія). Міста Меммінгем та Чернігів - побратими. Пригадує концерти в містах Катовіце, Кракові. В останньому розговорився з отцем-домініканцем Регінальдом Вишневським, а він виявився родом із Чортківщини, з Горішньої Вигнанки. Торік колектив побував у Ченстохові (Польща), де знаходиться знаменита ікона Божої Матері, на Дні міста, споглядав творчість гостей з Великої Британії і навіть Марокко, одне слово, - справжній калейдоскоп національних культур.

- Творче кредо хору - насамперед вітчизняна класика, - пояснює маестро. - Це твори Д.Бортнянського, М.Лисенка, М.Леонтовича, О.Кошиця, А.Веделя, також зарубіжна класика.

Нині заслужений діяч мистецтв України, заслужений працівник культури України Любомир Боднарук очолює відділ хорового диригування училища. Першого червня минулого року відзначив своє 70-ліття.

До всього мовленого слід додати: щороку маестро приїжджає на свою малу батьківщину - до Чорткова, відвідує двоюрідного брата Ростислава Олександровича Горячого, що мешкає у древньому місті над Серетом, а в селі Шманьківцях - п`ятеро рідних могил. Каже, що його повсякчас дуже тягне на батьківщину. Тут неодмінно скуштує улюбленої страви - вареників з вишнями...

Приворожила назавжди

«Тепер всі знають, що в Чернігові є школа Боднарука, яка відома не тільки в Україні" - так, з великою любов`ю до свого батька на ювілейному вечорі, резюмувала відома співачка Жанна Боднарук.

Ще задовго до знайомства з маестро авторці цих рядків пощастило якось почути в популярній суботній програмі «Обрії» Першого каналу Національного радіо палке одкровення заслуженої артистки України Жанни Боднарук про те, що її родинне коріння у якийсь спосіб пов`язане з Чортковом на Тернопільщині. Губилася в здогадках: як?

І от - зустріч з батьком. Він і розповів, як плекалося музичне майбутнє донечки. Мабуть, нині немає в Україні жодної людини, більш-менш пов`язаної з мистецтвом, яка б не знала й не чула цього чистого та сильного голосу. А колись Жанна, дівчинка з великими бантами і важким шкільним портфелем, навчалася в єдиній на весь Чернігів українській школі, хоча їздити туди доводилося через все місто. У стінах Чернігівського музучилища ім.Л.Ревуцького Жанна здобула музичну освіту, вступила до Львівської консерваторії, згодом перевелася до Києва, де закінчила консерваторію ім.П.Чайковського. І - стала зіркою естради.

Хоча... Успіх не прийшов сам по собі. Ще не маючи сценічного досвіду, ризикнула виступити на «Червоній руті-91» в Запоріжжі і відразу ж відвоювала друге місце (при тому, що перше не дісталося нікому). А пісня Андрія Шустя «Приворожила» взагалі стала кращою на фестивалі. Відтоді Жанна Боднарук так і не визначила для себе стиль музики - вона весь час у пошуку. Найвдалішим виявився спільний експеримент з тернопільським гуртом «Анна-Марія» - пісня буковинця Віктора Рурака на вірші Т.Г.Шевченка «Не тополю високую» в червні 1994 року стала першою в хіт-параді «12 - 2». Саме в цей час Жанна закінчила консерваторію і отримала роботу в Державному естрадно-симфонічному оркестрі України, а записаних за три роки пісень якраз вистачило на магнітоальбом «Приворожи мене». Аранжувальник, а потім і композитор Анатолій Карпенко став продюсером Жанни Боднарук, а згодом і її законною «половинкою». Ставши мамою, співачка дещо знизила свою професійну активність, лише зрідка беручи участь в локальних тусівках. Під кінець 1997 року Жанна Боднарук разом з агенцією «Територія А» зробила спробу відновити свою творчу кар`єру. У 1999 році Анатолій Карпенко створив власну студію звукозапису «Скарб». Наступного року лейбл J.R.C випустив новий CD співачки "З роси і води», а також перевидав на компактах і два попередніх альбоми.

Як зазначають численні музичні критики та оглядачі, Жанна постійно різна: фолькова, рокова, джазова, блюзова, етно-поп-рокова... Її пісні - ніби сплав новаторства і ностальгії за красивою мелодикою, розкішним оркеструванням із «живими» інструментами, за цікавим аранжуванням.

Вона - українка і, якою б мовою не співала шлягери своїх кумирів, завжди нею залишається. Ось її одкровення:

- Мій мистецький грунт був заданий батьками, моя мама - теж музикант за професією, нині музичний редактор Чернігівського обласного телебачення. Я з дитинства жила в різній музиці: класичній, естрадній, народній, джазовій... Вважаю, що консерваторії, університети - це необхідна стартова база. Але найголовніше - самоосвіта, здатність реально дивитися на те, що ти робиш. Я взагалі дуже самокритична щодо своєї творчості - звучання голосу, подачі пісні. Це мене примушує постійно вчитися, слава Богу, в світі багато чудових зразків, які можна брати за основу, при тому залишаючись собою. Я очолюю доброчинну організацію «Фонд сприяння розвитку естрадного мистецтва «Співай, Україно!», головним завданням якої є підтримка високопрофесійного рівня української естради, допомога молодим (і не тільки талантам), організація фестивалів і концертів та інше. Працюю в тандемі з моїм чоловіком Анатолієм Карпенком - композитором, аранжувальником, продюсером студії «Скарб». На щастя, у нас є своя студія, де ми маємо змогу повноцінно працювати над музикою. Останнім часом ми з Анатолієм часто буваємо членами журі різних конкурсів і фестивалів. Гадаю, що це почесно, адже в журі запрошують фахівців. Ми, напевно, заслужили право на оцінювання молодих талантів із висоти своєї творчості. Зокрема, я - голова журі фестивалю дитячої творчості «Пісенний сад», відбіркові тури якого проходять по всій Україні з фіналом у Києві. Та найголовнішим для нас є наша дитина, котра потребує чимало часу. Потребує гарного, українського виховання. Із сином Андрійком я проходжу всі уроки, він має усвідомити, що повинен добре вчитися для того, аби в майбутньому йому все давалося легко і просто. Як усякий хлопчик, він непосидючий, але, мені здається, Андрійко зрозумів, що отримувати оцінку „дванадцять" - це добре і приємно. Отже, я гадаю, що найвідповідальніша, першочергова моя справа - бути мамою...

А відтак співачка зізналася з деякою тривогою:

- Я сподівалася, що зміна влади після Помаранчевої революції буде на користь українського, але в нашому мистецтві нічого не змінилося. На українське увагу не звертають. А я себе вважаю передусім українською співачкою, а не співачкою з України. Це йде від серця, від виховання, від роду. Це - моє єство. Моє переконання, моя сутність.

І в цьому - уся вона, заслужена артистка України Жанна Боднарук, чиє творче амплуа живили й живлять пісенні традиції з древніх берегів Серету, Прута, Десни та Дніпра-Славутича.