''В моєму усміху гроза вам і не сниться...''

Андрій Всеволодович Базалінський, мабуть, відомий кожному другому мешканцю району. Він не має ні звань, ні приналежності до творчих спілок, проте є відомим в краї краєзнавцем, дослідником, і я б сказала, хорошим поетом.

Його поезія не тільки є цікавою семантичним наповненням, але й досконалою за формою та змістом. Його дослідження про відомих людей краю, Чортківську офензиву та про 52-х розстріляних українських патріотів фашистськими окупантами на ягільницькому полі - то лише частка загального доробку.

А пісні на слова Базалінського виконують місцеві виконавці: його колишня учасниця Оксана Морозюк та Олег Шумилович. Базалінський є цікавою особистістю, хоч, можливо, не для всіх зрозумілою, адже має особливу здатність цікавитися усім, часто докопуючись до глибини істини. Його ментальність не вписується у рамки провінційності, і, гадаю, зі мною цілком погодяться ті, хто знають не зі слів про багатогранність цієї людини...

У нього вдома є дуже цікава бібліотека, наповнена здебільшого збірками поетичних творів, книг філософського змісту та англомовних. Останнє данина фахової освіти - Андрій Всеволодович студіював іноземну мову у Львівському університеті.

А, зрештою, усе за порядком.

 

- Андрію Всеволодовичу, ви стали невід'ємною часткою Чорткова і... Білої. Ваше коріння походить з цих місцин?

 

- Фактично народився я у Бучачі, але є жителем цих теренів, бо на Буччачині довелося провести кілька літ свого ще несвідомого життя.

Народився я у 1945-у році. Але доля моєї родини була дуже складною. Мої родичі по материній лінії: дідусь і бабуся, були депортовані.

Щодо мого батька, вважаю, він був жертвою Великої Вітчизняної війни. Він походить із Хмельницької області. Коли мені було 4-5 літ мене перевезли до Чорткова. Моя мама приїхала сюди, щоб навчатися у педшколі. Мама була вчителем початкових класів, працювала у селі Білому.

 

- А яка була доля вашого батька?

 

- Його призвали до лав радянської армії. Згодом він потрапив в оточення. Це було на початку війни. То ж одразу опинився у німецькому полоні, з волі Божої потрапив на терени заходу України. Німці на самісіньких початках були досить м'які за поводженням (припускаю, що це було до проголошення самостійної України у Львові), вони дозволяли місцевому населенню брати на поруки військово полонених. Так мій батько потрапив у сім'ю моєї матері. Так мої батьки познайомилися і взяли шлюб. Це було до "других" москалів, коли ті наступали переможною ходою. Батько заховався від німців, бо почувався патріотом. Прилучився до радянських військ. Але пізніше в листі мамі писав: "Я своїх не впізнаю". Його одразу ж відправили у штрафний батальйон, кинули на убій. Мій батько майже одразу ж загинув. Я народився після його смерті.

 

- Ваша мама вийшла заміж вдруге?

 

- Ні. Вона вже не виходила заміж. З часом в Білому купила якусь халупку-глинянку, яка збереглася до сьогоднішнього дня. Там ми жили удвох з мамою. До першого класу я пішов у Чорткові, вчився з Яромиром Чорпітою у колійовій школі, а з другого по сьомий навчався в Білому. З 8-го по 10 клас ходив до школи №1 із поглибленим вивченням англійської мови (тепер це гімназія "Рідна школа").

 

- Любов до англійської мови ви винесли із СШ №1?

 

- В сільській школі я вивчав французьку мову. Тож моя мама найняла мені репетитора з англійської мови Михайла Васильовича Мацьківа. Він працював вчителем у Чернівецькій області, а сюди приїжджав на вакації. Це був великий ентузіаст іноземної мови. Знав її краще, як будь-хто, мав добру вимову, і це було тоді, коли у наших вузах жила тенденція вивчати її без вимови. Завдяки йому знов краще я англійську мову за інших. Від Михайла Васильовича мені дісталася любов до англійської мови на все життя.

Згодом, при виборі, куди поступати, я обирав між українською літературою, до якої я теж мав велику любов, і іноземною мовою. Абстрактних наук я не любив.

Я в дитячі роки мав схильність до творчості, був дуже вимогливим до способу вираження. Пригадую, мої учнівські твори часто зачитувалися в класі. Але англійську мову, можливо, я вибрав тому, що з досвіду своєї мами бачив купи зошитів, які вона приносила для перевірки додому. Іх ще, я замолоду багато думав. Побутує така думка: хто багато думає, той обов'язково до чогось додумається. Я зважував питання політичні, ідеологічні, бачив певну фальш і знав, що при викладі літератури треба десь сфальшувати.

 

- Ви вже віршували тоді?

 

- Так. Я почав віршувати у старших класах, бо відчував переповнення думками і, звичайно, - почуттями. Тоді я писав:

Прийшло воно так зненацька

Моє почуття гаряче,

Моє почуття юнацьке,

А може іще дитяче?..

Я знаю, що не насмілюсь

Признатися їй в коханні.

Буває в любові зрілість,

До мене прийшло світання...

Це було у 16-17 років.

 

- По закінченні школи ви поступали до вузу?

 

- Ні. Я одразу ж пішов працювати. Моя мати була інтелігентом-пролетарем. А мені молодому хлопчині треба було одягнутися добре, заробити на утримання себе під час навчання. Тож пішов працювати. Працював теслею у рембуддільниці (цей пил подразнював мені очі), потім працював у кар'єрі, де добувався гравій, відтак різноробочим на очисних спорудах м'ясокомбінату.

Мені важко давалося оте поступання. Три рази поступав. Відслужив у війську на Закавказзі. Після війська працював на ремзаводі, робітником складу "вергав" ящики. Потім трохи переживав, бо давалося взнаки захворювання очей. Проте один мудрий лікар тоді мені сказав, що треба змінити спосіб мислення, ауру, переламати себе і дивитися на світ з оптимізмом. Скажу, що це далося мені нелегко, але я сам себе переміг. Долаючи біль в очах, вчився, багато читав, не мав часу на переживання. І недуга сама кудись поділася. Людський організм - то є щось дивне.

Тепер це все по-іншому пояснюю, бо начитався духовної літератури. Ось, приміром, як прочитати Лазарєва (маю 11 його книжок). У нього фігурує термін "зацеплённость". Він каже: "Нельзя ни за что в этой жизни зацеплятся" (тобто зациклюватися). Людина не має права ні на радість, ні на печаль... Інший автор, якого я тепер читаю, оперує терміном "важность". Людина не має права надавати надмірної ваги будь-чому. Треба зосередити увагу на самому процесі досягнення мети, а не на цілі. І є розмаїття варіантів, коли хвиля тебе може винести на відповідні обставини. Нехай мета попереду тебе, як маяк, але ти не "зациклюйся", тобто, не зосереджуйся на меті і тільки на меті. А ти працюй і одержуй задоволення від самого процесу.

 

- Духовні книги - це не єдине ваше захоплення?

 

- Я люблю усім цікавитися. Ще за Радянського Союзу моєю улюбленою серією була "Еврика". Я любив читати і про музику, і про сільське господарство... У цій серії був дуже цікавий стиль подачі.

 

- Андрію Всеволодовичу, ваше навчання у Львівському університеті припало на 70-ті роки, коли був новий сплеск вільнодумства і поширення "самвидаву", чи позначилося це певним чином на вашій долі?

 

- У 1968-у році я поступив до університету. Один рік провчився, і коли вже був на 2-му курсі, тоді у нас вперше заборонили шевченківські вечори. Почалися перші арешти. Як сьогодні пригадую, на класичній філології навчався студент Паньків (дуже розумний, пристойний хлопець. Тому запам'ятався). Він був відмінником, активістом (у ті часи усіх відмінників тягли в активісти, і мене в тому числі). І раптом - як вибух бомби: Паньківа виключили з університету. А в чому справа? На факультеті був відділ, у якому ми знали, що там знаходиться КДБ, його працівники займалися "благонадійністю" студентів. На День Злуки Паньків пішов на Янівське кладовище поставити квіти на стрілецькі поховання. А там "пантрували". Це були роки, коли був справді сплеск свободи, і ходив "по руках" самвидав. Трохи пізніше, вже на 4 курсі навчався у нас Олег Лишега. Ми жили з ним разом в кімнаті. Олег на той час був дуже начитаним: знав про авангард, сюрреалізм. То було в той час, коли ми, студенти, про це не здогадувалися. Він мені читав свої вірші. Окремі з них я зберігаю донині. Пізніше Олега і його друзів вигнали з університету за видання самвидаву під назвою "Скриня".

 

- Тобто ви "вживу" долучилися до сторінок нашої історії?

 

- Так. Пізніше я про це розповідав своєму учневі, а він був необережним і поділився ще з кимось. Відтак, я мав з цим клопіт. Зі мною неодноразово вели розмову представники органів, пропонували співпрацю, але я "зірвався" з гачка.

 

- Як це сталося? В який спосіб?

 

- У 1973 році опісля вузу я почав працювати в школі, а у 1980-му залишивїї. Це було символічно: мої колеги йшли на роботу до школи, а я - на ремзавод. І завжди в один і той же час ми розминалися. Тобто, я став звичайним робітником. А що з робітника візьмеш? Ось і в такий спосіб мене залишили в спокої. Хоч я вже на той час був доволі обережним: думав що кажу і кому. В молоді студентські роки був цілком інакшим.

 

- Як поставилася до цього ваша сім'я?

 

- У нас було повне розуміння моя дружина Галина у свій час допомагала мені, переписувала мої вірші. Мої доньки Оксана і Наталя також з розумінням ставилися до моєї творчості...

 

- Ви були одним із ініціаторів демонтажу пам'ятника Леніну в Чорткові (хоч не були безпосереднім учасником), потім одним з перших досліджували місце розстрілу 52-х українських патріотів на ягільницькому полі?Звідки ви про це дізналися?

 

- В розмовах я чув про цю трагедію й раніше, але до 50-річчя трагедії, десь у 1991-1992-му роках, пригадую таке: я прийшов у кабінет Спілки політв'язнів і репресованих. Тоді головою Спілки була нині покійна Марія Заболотна. Вона мене познайомила з колишньою бранкою "Освінціму" і нашої тюрми пані Лідою Біль. Тоді я займався дослідженням трагедії у нашій чортківській тюрмі 1941 року. Пані Ліда і виклала мету свого приїзду. Ще перед нею розпочав справу дослідження трагедії на ягільницькому полі Мстислав Мельничук, син закатованого одного з тих 52-х патріотів. Мстислав дав оголошення в газету, пані Ліда на нього відгукнулася, хотіла знайти сліди загиблих. І я розпочав цим займатися. Ми разом з Деонізієм Плецаном встановили пам'ятний хрест неподалік того місця. Бо тривалі пошуки нас ні до чого не привели.

 

- Скільки вже було таких спільних зустрічей мешканців Чортківщини, Івано-Франківщини, Львівщини, Чернівеччини, відбулося на цьому пам'ятному полі?

 

- Чотири. Вперше на 50-річчя у 1992 році, потім на 60 і тепер 65-річчя, і ще була одна "позачергова" зустріч у 1995 році з приводу приїзду з Канади пані Ірини Яремчук, яка була втікачкою з цієї тюрми (з її лікарні). До речі, у своєму дослідженні "Бенкет сатани" я оповів про страхіття чортківської тюрми. У книзі вміщені спогади очевидців, де більшість з них через поважний вік вже немає в живих. Пригадую, ентузіасти (і я серед них) протягом двох місяців працювали над впорядкуванням могили борцям, полеглим за волю на цвинтарі по вул. С. Бандери. Це було у 1989-му році. Я тоді ще свій вірш написав. Читав опісля посвячення могили. А людей на посвяченні було стільки, що, здавалось, місто опустіло. Тепер щоб вшанувати, героїв-патріотів приходить не так багато осіб.

 

- Але, попри те, ви хороший поет-лірик. Пісні, покладені на ваші слова виконує викладач музичної школи, в минулому солістика тернопільських "Медоборів" Оксана Морозюк.

 

- Так. Мені дуже подобається і її інтерпритація пісень, і виконання.

Дуже гарну пісню на мої слова "Червоні коралі" написав наш кобзар Олег Шумилович. Є пісня нашого композитора Ігоря Уруського...

 

< Попередня		Наступна >